Горить свіча
- Автор: Малик Владимир Кириллович Сыченко
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Горить свіча». Краткое содержание книги:
Зміст роману охоплює невеликий проміжок часу: грудень 1240 р. — літо 1242 р. Історичні події визначають розвиток дії роману, його сюжетно-композиційну структуру. Головним ідейно-композиційним центром твору є зображення героїчної боротьби киян проти загарбників. Вузловими моментами сюжету є перипетії особистих доль історичних осіб та вигаданих героїв: Добрині, тисяцького Дмитра, Янки, Іллі і Маріам, князя Михайла, сотника Жадігера, хана Бачмана. Сюжетні колізії роману досить напружені, з безліччю несподіваних конфліктів. Драматизм сюжету обумовлюється трагічністю долі більшості героїв.
Достовірність, переконливість зображення досягається тим, що послідовність історичних подій — взяття Батиєм Поросся, дев'яностошестиденна облога Києва і його падіння, кривавий шлях до останнього моря через галицько-волинські землі — показано через окремих людей, взятих у співвідношенні з часом і простором.
Опівдні Батий побачив з високого перевалу голубе і безкрає, як небо, море. Настрій його поліпшився. Хай це і не Останнє море, та все ж пів-Європи вже лягло під копита монгольських коней!
— Вперед!
Море швидко наближалося. Схудлі, засмаглі на зимових вітрах нукери раділи, мов діти. Вони вірили, що це вже кінець, кінець великому походові. Раділи й нойони, і навіть принци крові — джихангіри не приховували радощів.
Зблизька море було не таким синім, як з гір. Від нього віяло прохолодою і вологістю. Вдалині темніли береги і округлі вершини кількох більших та менших островів. До них направляли свій біг численні човни і фелюки під білими вітрилами — то тікали на смерть перелякані жителі прибережних міст і сіл.
— Король Бела теж утік на острів, як останній боягуз, — сказав, привітавшись, Гуюк-хан. — Тепер нам його не дістати. А жаль!
Батиєві було байдуже. Втік — то й утік. Військо Бели розгромлене, земля підкорена, а сам Бела з сім'єю та кількома десятками вельмож його не цікавив. Зовсім інші мислі роїлися в заклопотаній голові Саїн-хана. Що робити далі? Перервати похід? Повернутися додому? Чи виконати заповіт великого діда Чінгісхана — досягти Останнього моря? Але ж для цього потрібно зламати опір усієї Європи! Чи ж зуміє він? Чи вистачить сил?
Йому поставили юрту на високому пагорбі, щоб міг кожної миті, коли захоче, тішити свій зір синьою далиною моря; йому принесли найціннішу здобич — три шкіряні хурджуни, начинені золотом, сріблом та самоцвітами, щоб міг досхочу милуватися мистецькими виробами європейських умільців; привели півсотні красунь-полонянок, щоб співом, і танцями розвеселили його зачерствілу душу, а неземною красою і юною жагою розігріли його немолоду кров.
Та він, насуплений, похмурий, байдужим оком глипав на все те і млявим порухом руки відсилав ті дари назад.
Джихангіри-царевичі, не розуміючи, чому золота юрта, перед якою похитувався на весняному вітрі дев'ятибунчужний туг, раптом стала така неприступна і чужа, перешіптувалися між собою: чи не захворів, бува, Саїн-хан?
А Батий цілими днями лежав на пухких хорватських перинах, думав щось своє і ховав ці думи в собі або, коли опівдні пригрівало сонце, виходив з юрти, сідав у зручне ромейське крісло і надовго втуплював свій зір у синю морську далечінь.
Про що думав? Що там бачив?
На початку місяця нураза, який в орусутів називається березолем, а в ромеїв — мартом, коли він отак, як завжди, сидів, безмовний, на високому горбі, а охоронці-тургауди здалеку пантрували за кожним його рухом, вдалині почувся тупіт кінських копит.
По дорозі щодуху мчав загін вершників. Тургауди зупинили його. Зав'язалася суперечка. Батий кволо махнув рукою.
— Пропустіть!
Від загону відділилося троє баатурів і швидко попростували до ханської юрти. У переднього, молодого, дужого, на грудях виблискувала золота пайцза. Музалім[108]!
О, здалеку ж він прибув! Судячи по пайцзі і одягу, з самого Каракорума!
Зупинившись, всі троє упали ниць, поцілували землю, а підхопившись, ступили крок наперед. Старший простягнув сувій цупкого китайського паперу, тихо, але урочисто промовив:
— Великі сили Неба! Саїн-каане! Тобі належить знати, що одинадцятого дня місяця желтоксана року хукар-іля[109] помер великий каан йєка-монголів Угедей[110].
Горе нам!
У Батия раптом розширилися і задрижали ніздрі. Він весь напружився, як натягнута тятива лука. Ось вона — судьба! Сама прийшла до нього у найскрутнішу мить! Закінчився великий похід на Захід! Тепер він негайно поверне свого коня на схід, на Ітиль, а звідти помчить до Каракорума, на великий курултай, на якому, можливо, оберуть його… його… О великі сили Неба!
Він узяв себе в руки. Кивком голови відпустив музалімів.
— Покличте джихангірів, темників, нойонів! — наказав тургаудам.
Зовні він знову був спокійний, хоча в серці клекотіла радість.
Коли всі воєначальники зібралися і стали півколом перед золотим шатром, Батий підвівся і підняв угору сувій з червоною печаттю.
— Браття! Нойони! Монголи! Чорна звістка перериває наш переможний похід до Останнього моря: помер великий каан Угедей! Лаштуйте коней до зворотного походу! Повертаємося зі славою додому! Ідемо новим шляхом, де ще у тиші й достатку дрімають ситі городяни, де по селах вдосталь для моїх доблесних воїнів хліба і м'яса, а для коней — корму. Ідемо понад Туна-дар'єю[111] на раців[112], болгарів, валхів, а потім через кипчацькі степи, — а вони навесні якраз зазеленіють, — на Тан та Ітиль! Ідіть — і не затримуйтесь! Завтра вирушаємо!