Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #10
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10». Краткое содержание книги:
Джек Лондон рано почав самостійне трудове життя, яке було дуже важким. Школярем продавав ранішні і вечірні газети. Після закінчення початкової школи у віці чотирнадцяти років влаштувався на консервну фабрику робітником. Робота була дуже важкою і він пішов з фабрики. Був «піратом на устриць», ловив устриці в бухті Сан-Франциско, що було заборонено. У цей час вживав надмірну кількість алкоголю, як для свого віку. Його співробітники вважали, що якщо він не змінить спосіб життя, то помре за рік-два.
У 1893 році найнявся матросом на промислову шхуну, що відправлялася ловити котиків до берегів Японії і в Беринговому морі. Перше плавання дало Лондону багато яскравих вражень, які лягли потім в основу багатьох його морських розповідей і романів.
Перший нарис Лондона «Тайфун біля берегів Японії», за який він отримав першу премію однієї з газет Сан-Франциско, став початком його літературної кар'єри.
Потім були збірки розповідей: «Син Вовка» (Бостон, 1900), «Бог його батьків» (Чикаго, 1901), «Діти морозу» (Нью-Йорк, 1902), «Віра в людину» (Нью-Йорк, 1904), «Місячне лице» (Нью-Йорк, 1906), «Втрачене лице» (Нью-Йорк, 1910), а також романи «Дочка снігів» (1902) і «Морський вовк» (1904), що створили письменникові щонайширшу популярність. Варто зауважити, що перші збірки оповідань виявили найвищий рівень літературної майстерності Джека Лондона. Решта творів, які були написані після отримання широкого визнання, позначені трафаретністю, псевдохудожністю та не мали серед читачів великого успіху.
Джек Лондон помер у Каліфорнії 22 листопада 1916 р. в містечку Глен-Елен. Останні роки він страждав від ниркового захворювання і під час одного з нападів болю Джек Лондон прийняв занадто велику дозу снодійного.
— Атож, — провадила вона. — Треба не змагатися з ним. Піддатись, нехай затягне під воду, а потім виносить наверх. Тоді вже можна й помагати йому. Це мене Дік навчив.
Отак і з моїм безсонням. Коли збудження від пережитого за день не пускає мене до Країни Сну, я поринаю в ті враження, і тоді їхній потік швидше виносить мене на берег забуття. Я намагаюсь пережити все наново, з різних боків розглянути все, що хвилює мене і не дає заснути.
Ось хоч би вчорашнє купання на Горянині: я вночі що раз пережила його так, як і на яві. Тоді знов пережила вже в ролі глядача, з різних поглядів — уявляла, як мене бачили дівчата, і ковбой, і ви, а насамперед чоловік. Потім я в уяві намалювала з того картину, і не одну, все з різних точок зору, в різних ракурсах, і оправила в рами, і розвішала на стінах, і розглядала, немов побачила вперше. І знов я дивилась очима різних глядачів: від злющої старої панші та педанта-буркуна до пансіонерки і юнака-елліна, що жив дві тисячі років тому.
Далі я поклала ту пригоду на музику. Заграла її на фортеп’яно, спробувала уявити, як вона звучатиме у симфонічного або духового оркестру. І співала, й декламувала — в епічному, ліричному, комедійному стилі, довго-довго; а нарешті сама незчулась, як заснула, і прокинулась аж опівдні. Востаннє я чула, як годинник вибив шосту. А проспати шість годин уряд — це для мене дуже великий виграш у лотереї сну.
Тільки-но Пола договорила, Генесі звернув на бічну стежку, а Форест трохи припинив коня і поїхав поруч дружини з другого боку.
— Давай заб’ємося, Івене, — раптом сказав він.
— Треба спершу знати, на що і за що, — відповів Грейм.
— На сигари… що ти не спіймаєш Поли в басейні за десять хвилин… ні, за п’ять, бо я пам’ятаю, який ти плавець.
— Та дай містерові Грейму більше шансів, — озвалась великодушно Пола. — Нехай хоч наплавається за десять хвилин.
— Е, ти ж не знаєш, як він плаває,— заперечив Дік. — І сигар моїх тобі не шкода. Він такий плавець, щоб ти знала… Колись виплив там, де канаки потопились, а ти сама розумієш, що це означає.
— То, може, не варт мені й змагатися з ним? Може, я не встигну й пірнути, як містер Грейм наздожене мене? Розкажи про його рекорди.
— Я тільки одну пригоду розкажу. Про неї на Маркізах і досі згадують. Це було під час великого урагану дев’яносто другого року. Він проплив за сорок п’ять годин сорок миль, один білий чоловік серед канаків, і з усіх їх тільки двоє дістались до берега. Отже, він, білий, перевершив канаків, бо вони всі до одного потонули…
— А ти ж казав, що допливло двоє,— перебила його Пола.
— Друга була жінка, — пояснив Дік. — Канаки всі потонули.
— Та жінка була біла? — допитувалась Маленька господиня.
Грейм хутко позирнув на неї, і хоч вона питала чоловіка, але повернула голову до нього, і він зустрів її прямий, відверто запитливий погляд. Грейм його витримав і відповів теж прямо й відверто:
— Ні, каначка.
— Королева, коли хочеш знати, — додав Дік. — Королева з прадавнього роду тубільних ватагів. Владарка острова Гуагоа.
— І що ж, це завдяки своєму прадавньому родові вона допливла, коли навіть канаки потонули? Чи то ви їй допомогли? — спитала Грейма Пола.
— Та ні, скорше ми під кінець одне одному допомагали, — відповів він. — Ми обоє вже втрачали тяму час від часу — то одне, то друге. Землю побачили на заході сонця — стрімка кам’яна стіна, прибій, бризки аж під небо. Вона вчепилась у мене й почала торсати у воді, щоб вернути до тями. Бо я хотів туди пливти, а то був би кінець.
Вона втлумачила мені, що знає, де ми, й що попід берегом в східна течія, і години за дві вона принесе нас до такого місця, де можна вилізти. Далебі, майже всі ті дві години я або спав, або ж був непритомний. А потім якось очутився — і бачу, що вона в такому стані, як я був допіру, але прибою не чутно. Тепер уже настала моя черга розторсувати її. Та ще минуло години зо три, поки ми вибрались на пісок. Де вилізли з води, там упали й заснули. Вранці прокинулись, бо сонце дуже пекло, перелізли в холодок під дикі банани, я знайшов джерело, ми напились і знов поснули. Вдруге я прокинувсь уже вночі. Напився ще раз і далі спати — до ранку. А вона ще й тоді спала, коли нас знайшов гурт мисливців-канаків, що гнався за козами з сусідньої долини.
— Закладаюся, що це ти допомагав їй, а не вона тобі, якщо вже ціла команда з канаків потонула, — зауважив Дік.
— І вона має бути довіку вдячна вам, — мовила Пола й задирливо глянула просто в очі Греймові.— І не кажіть мені, ніби вона не була молода й уродлива, справжня золотаво-брунатна юна богиня.