Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #10
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10». Краткое содержание книги:
Джек Лондон рано почав самостійне трудове життя, яке було дуже важким. Школярем продавав ранішні і вечірні газети. Після закінчення початкової школи у віці чотирнадцяти років влаштувався на консервну фабрику робітником. Робота була дуже важкою і він пішов з фабрики. Був «піратом на устриць», ловив устриці в бухті Сан-Франциско, що було заборонено. У цей час вживав надмірну кількість алкоголю, як для свого віку. Його співробітники вважали, що якщо він не змінить спосіб життя, то помре за рік-два.
У 1893 році найнявся матросом на промислову шхуну, що відправлялася ловити котиків до берегів Японії і в Беринговому морі. Перше плавання дало Лондону багато яскравих вражень, які лягли потім в основу багатьох його морських розповідей і романів.
Перший нарис Лондона «Тайфун біля берегів Японії», за який він отримав першу премію однієї з газет Сан-Франциско, став початком його літературної кар'єри.
Потім були збірки розповідей: «Син Вовка» (Бостон, 1900), «Бог його батьків» (Чикаго, 1901), «Діти морозу» (Нью-Йорк, 1902), «Віра в людину» (Нью-Йорк, 1904), «Місячне лице» (Нью-Йорк, 1906), «Втрачене лице» (Нью-Йорк, 1910), а також романи «Дочка снігів» (1902) і «Морський вовк» (1904), що створили письменникові щонайширшу популярність. Варто зауважити, що перші збірки оповідань виявили найвищий рівень літературної майстерності Джека Лондона. Решта творів, які були написані після отримання широкого визнання, позначені трафаретністю, псевдохудожністю та не мали серед читачів великого успіху.
Джек Лондон помер у Каліфорнії 22 листопада 1916 р. в містечку Глен-Елен. Останні роки він страждав від ниркового захворювання і під час одного з нападів болю Джек Лондон прийняв занадто велику дозу снодійного.
— Її мати була королева острова Гуагоа, — відповів Грейм. — А батько — англієць, джентльмен, учений еллініст. Тоді їх уже не було живих, і Номаре сама стала королевою. Вона справді була молода. І вродлива — кращої годі шукати. Але не золотаво-брунатна, тільки золотаво-смаглява — батькова кров, розумієте… Та ви, певне, вже чули всю цю історію…
Він змовк і запитливо глянув на Діка, але той похитав головою.
З-за дерев попереду долинав веселий галас і хлюпіт — вони під’їздили до басейну.
— Коли-небудь ви неодмінно докажете її мені до кінця, — попросила Пола.
— Таж Дік її знає. Невже він вам не розповідав?
Вона знизала плечима:
— Мабуть, не було часу. Або нагоди згадати.
— О, ця історія свого часу розійшлася широко, — засміявся Грейм. — Адже я, щоб ви знали, був морганатичним — чи як це називається — королем людожерських островів або принаймні одного райського острова на південних морях. «Де під пальмами хвиля рожева набіга на опаловий берег…» — промугикав він недбало й сплигнув з коня.
— «І метелики пурхають білі, і над квітами бджоли гудуть…» — підхопила Пола дальші рядки пісні, острогою вгамувала Ферта, що вже був ледь-ледь не вгризнув її за ногу, і зачекала Діка, щоб поміг їй зсісти та прив’язав коня.
— На сигари? І я закладаюся, що ви її не спіймаєте! — гукнув Берт Вейнрайт із самого верху сорокафутової вежі для стрибків. — Стривайте, я зараз!
І стрибнув у басейн «ластівкою» — вправно, майже як спортсмен-професіонал, аж дівчата заплескали в долоні.
— Гарний стрибок! Чудово вимірений, — похвалив молодика Грейм, коли той виліз із води.
Аби не дати взнаки, як потішила його та хвала, Берт негайно заговорив про заклад:
— Хоч я й не знаю, який з вас плавець, Грейме, але пристаю до Діка! На сигари.
— І я! І я! — загукали хором Ернестіна, Лут і Ріта.
— На коробку цукерок, на рукавички, на все, чим ви не побоїтесь ризикнути, — додала Ернестіна.
— Але ж і я не знаю, як плаває місіс Форест, — нагадав Грейм, уже забившися з усіма. — Та однаково, якщо за п’ять хвилин…
— Десять, — заперечила Пола, — а рушати з різних кінців басейну. Згодні на такі умови? Тільки доторкнетесь — я спіймана.
Грейм з таємною втіхою окинув поглядом господиню. Вона була вже не в суцільному білому купальнику — призначеному, певне, тільки для жіночого товариства, — а в кокетливому, за модним кроєм сезону, купальному костюмі з мінливого блакитно-зеленого шовку, майже під колір води в басейні. Коротенька спідничка не закривала знайомих йому круглих колін; на ногах були довгі панчохи тої самої барви й малесенькі черевички, підв’язані стьожечками навперехрест. На голові вона мала купальну шапочку, хвацьку, як і сама Пола в ту мить, коли вимагала десяти хвилин замість п’яти.
Ріта Вейнрайт узяла в руку годинника, і Грейм рушив до дальшого кінця стоп’ятдесятфутового басейну.
— Поло, не ризикуй, бо він тебе спіймає,— застеріг Дік. — Івен у воді як риба.
— А я певен, що Пола йому втре носа, — підбадьорив її Вейнрайт. — І стрибає вона краще за нього, закладаюся.
— А от і програєш, — відмовив Дік. — Мені показували на Гуагоа скелю, що з неї він стрибнув. Це вже як його там не було, після смерті королеви Номаре. Тоді він був ще юнак, двадцять два роки, інакше б він навряд чи зважився на той стрибок. Там є така скеля Пау-Ві, сто двадцять вісім футів над рівнем води. Стрибати з неї за всіма правилами, «ластівкою», не можна, бо нижче є ще два прискалки — зачепишся. Самі канаки стрибали тільки з другого прискалка і не пам’ятали, щоб споконвіку хто хоч раз стрибнув аж із вершка. А він стрибнув. Довів, що таки можна, і тепер його пам’ятатимуть на Гуагоа, поки там житимуть канаки… Ну, ти готова, Ріто? Як скінчиться ця хвилина, давай сигнал.
— Якось аж соромно піддурювати такого славетного плавця, — призналась Пола, дивлячись на гостя, що стояв на другому кінці басейну і чекав сигналу.
— Він може спіймати тебе ще до того, як ти встигцеш сховатися, — ще раз застеріг Дік. Потім звернувся до Берта ледь-ледь занепокоєно: — А там усе справне? Бо як ні, то Пола матиме кілька неприємних секунд, поки вибереться назад.
— Усе гаразд! — запевнив Берт, — Я сам туди пірнав. Душник вільний, повітря досить.
— Готово! — гукнула Ріта. — Старт!
Грейм прожогом, мов бігун-спринтер, побіг понад басейном до вежі, а Пола метнулась нагору. Поки вона видерлась на верхній помісток, він уже скочив на нижні щаблі. Як Грейм доліз до половини вежі, Пола вдала, ніби стрибає, і він змушений був не лізти далі, а зступити на середній, двадцятифутовий помісток, щоб стрибнути у воду слідом за нею. Але вона тільки засміялась до нього згори і не стрибнула.