Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник

Та хоч Губерт про це ніколи й не говорить, а вона знає: він ту молоду жінку з дівчинкою — оту Фішер-Тольм — охороняє і супроводжує. Вона справжня красуня, волосся в неї такого теплого медового кольору, як у її матері, що й досі має непоганий вигляд, хоч у її зав'язані вузлом коси вкинулося вже чималенько сивини. До того ж та Фішер... Так, тут не обійтися без слова «граційна» — саме граційна, однак ні в якому разі не тоненька. Вона не просто елегантна, це взагалі щось більше, ніж здатні зробити з жінки кравчині; то — спокійна, вроджена краса. Сама постать, вуста, очі, брови... І наче тінь не те що нервозності, а якогось пориву, що робить її, мабуть, в очах чоловіків жаданою... Подумавши про це, вона зашарілась і здалася собі неприродною — вона, жінка, сприйняла жіночу красу як щось жадане, і то безпосередньо сама, навіть не уявивши себе чоловіком! Це та жінка, яку можна кохати і в яку можна закохуватись; і Фішер не тільки красуня — вона й враження справляє приємне. Її досить частенько показують по телевізору, і в ілюстрованих журналах можна побачити — верхи на коні, на прогулянці, навіть у церкві, де вона стоїть навколішки зі своєю гарнюсінькою донечкою перед образом богоматері. І чоловік її, Фішер із «Вулика», теж досить часто буває на людях; гарний, звісно, чоловік, нічого не скажеш. І все ж, коли вона бачить його самого чи, приміром, по телевізору десь на великому прийомі зі склянкою апельсинового соку в руці, він її не приваблює... І знов вона почервоніла і побоялася навіть глянути в дзеркало; будь-яке порівняння з тою Фішер її просто вбиває. Ні, вона, либонь, теж уміє себе показати, річ не в цьому, причини здаватися собі кривенькою качечкою нема, вона жінка без вад — і обличчя нівроку, й коси (їм, правда, трохи бракує лиску), і груди, й ноги, й хода... Вона це знає, здогадується з того, як часом на неї поглядають чоловіки. І все ж ота Фішер-Тольм — зовсім іншого поля ягода, це таких, певно, називають «породою». Але ж звідки ця «порода» взялася? З однієї досить убогої сім'ї шкільного вчителя та, по суті, ще вбогішої сім'ї садівника; про це ілюстровані журнали знають також, як і про сина-«невдаху» та про другого сина, «трошки з-за рогу мішком прибитого», причім той перший, «невдаха», не тільки подобається їй більше, а й узагалі подобається дуже. Про невістку та внука теж усе відомо. І про «замочок» у Тольмсгофені, й про бунгало у Блорі — про все-все. Може, тепер комусь власний звичайний будиночок із ста двадцятьма квадратними метрами садка та ста двома квадратними метрами житлової площі (разом із коридором) видається, звісно, затісним, а рідна дружина вже не такою пещеною; може, звісно, він у неї вклепався, воно й не дивно — така жінка, такий блиск... І все ж не віриться, не вкладається в голові, що в нього з нею «щось є». Вже багато тижнів, а може, й місяців — напевно вона цього не знає — він поруч із нею, день при дні, а на останніх сторінках газет усе частіше й частіше трапляються плітки про те, нібито в неї з Фішером щось уже не гаразд. Стільки поїздок, стільки амурних пригод у тих поїздках... Та й на знімках його можна побачити з досить вульгарними жінками — то вони там танцюють, то біля плавального басейну десь у тропіках... І раз у раз люди балакають про те, нібито вона чи то вже переїхала, чи то ось-ось переїде до свого батька й матері, хоч і «має народити другу дитину, і то дуже скоро». Сказати щиро, приємним того Фішера не назвеш, незважаючи на те, що він завжди намагається справити таке враження, завжди всміхається... Карл про такі усмішечки каже: «В акул зблискують у роті тільки зуби, а в цих — цілі ножі». Сама вона на того Фішера не поквапилася б повік, а от Губерт на його дружину... Таке може статись, і вона це зрозуміла б. Ох, утьопався він у цю жінку, утьопався, либонь, і в ту розкіш, у пахощі, в хусточки, тканини, в просторі кімнати, і якщо вона тепер (правда, ця чутка, як писали газети, не підтвердилась) перебралася до батька й матері, в «замочок», куди він, Губерт, уже кілька тижнів їздить на службу... Виходить, тепер він знов поруч із нею. Пані Фішер-Тольм із поліцейським... Та ні, таке, мабуть, навіть важко собі уявити. Дивно, але ревнощів вона не відчуває, тільки страх — адже тепер йому, якщо це правда, певно, дуже тяжко... Не такий він легковажний, щоб закохуватись і жити, ніби нічого й не сталось; і боятися за нього, боятися все більше й більше їй є чого. Може, саме в цьому причина його неспроможності (її ще називають якимсь відразливо-науковим чужомовним слівцем) «сповнити» її й себе? І коли вже й вона відчуває, якою нервовою стала через брак цього «сповнення», то що вже казати про нього — адже він знов бачить оту Фішер щодня... Ох, як він схлипує у неї на плечі...