Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту

Йозеф відчув, як вона, затуляючи правою рукою йому очі, лівою розстібнула кишеню на його сорочці й витягла з неї пачку сигарет та сірники.

— Я й тобі дам закурити,— сказала вона.— Тут, у лісі.

Мені тоді якраз минув п'ятий рік, і я була така мила Дитина, що мене навіть на машині розпещували, пхали мені в рот ласощі, а коли зупинялися на перепочинок, мили милом. По машині стріляли з гармат і з кулеметів, але не влучили в нас. Ми їхали довго, я добре не знаю, скільки, але напевне не менше, як два тижні. А коли зупинялися на ніч, то чоловік, що не дав мені погратися в гру «Він так наказав», брав мене з машини, загортав у ковдру і клав біля себе на сіно, на солому, а часом на ліжко й казав: «Зви мене татом». Я не знала, що таке «тато», бо на того чоловіка в гарному мундирі завжди казала «папо». Та потім навчилася казати «тату», так я звала тринадцять років чоловіка, що не дав мені погратися в ту гру Тепер я мала ліжко, ковдру й матір. Вона була сувора, але любила мене, і я прожила дев'ять років у їхньому чистому будинку. Коли я пішла до школи, священик сказав: «Гляньте, хто в нас тепер є — справжня, справжнісінька маленька язичниця». Всі діти засміялися, бо вони не були язичниками, а священик додав: «Але ми швидко зробимо з нашої маленької язичниці, з нашого милого ягнятка маленьку християнку». І вони зробили з мене християнку. Ягнятко було слухняне й щасливе, танцювало, скакало на одній нозі, грало в м'яча, стрибало через мотузку й дуже любило своїх батьків. А потім настав день, коли в школі було пролито трохи сліз, виголошено кілька напутніх промов, кілька разів нагадано, що переступлено важливий поріг у житті, і ягнятко пішло в науку до кравчині. Воно вчилося там вправно орудувати голкою і ниткою, а мати вчила його прибирати, пекти й варити, і всі люди в селі казали: «Ну, ця колись вийде за принца, більше ніхто їй не до пари». Та одного дня в село приїхала дуже велика й дуже чорна машина, яку вів бородатий чоловік. Машина спинилася на сільському майдані, і чоловік спитав, не вилазячи з неї: «Скажіть, будь ласка, де живуть Шміци?» Люди відповіли йому: «Шміців у нас багато, котрі вам потрібні?» Чоловік за кермом сказав: «Ті, що мають дочку-приймачку». Тоді люди пояснили йому: «Ну, то вам потрібен Едуард Шміц, він живе он там, бачите, зразу за кузнею, та хата, що перед нею росте самшит». Чоловік подякував і поїхав далі, а всі люди пішли за ним, бо до Едуарда Шміца від сільського майдану було не більше, як п'ятдесят кроків. Я сиділа в кухні й перебирала салат. Я любила цю роботу: обрізала листя салату, погане викидала, а гарне клала в друшляк, де його набиралася ціла купа, чистого й зеленого. Мати саме сказала мені: «Не журися цим, Маріанно, хлопці не винні, що вони стають такі в тринадцять-чотирнадцять років, а деякі вже й у дванадцять, природа вимагає свого, з нею не так легко боротися».— «Я не тому журюся»,— мовила я. «А чому?» — спитала мати, і я відповіла їй: «Я згадую свого брата, як він висів над дверима, а я сміялася, бо не знала який то був жах... А він же був нехрещений». Не встигла мати щось сказати на це, як двері відчинилися — ми не почули, як у них постукали,— і я зразу впізнала її. Вона була така сама білява й висока і носила елегантний капелюшок, тільки вже не мала синього мундира. Вона кинулась до мене, розгорнула обійми і сказала: «Ти — моя Маріанна... Хіба голос крові нічого тобі не каже?» На мить ніж завмер у моїй руці, тоді я обрізала ще один листок салату й відповіла: «Ні, голос крові нічого мені не каже» —«Я твоя мати»,— мовила вона «Ні,— заперечила я,— ось моя мати. Мене звуть Маріанна Шміц».— Помовчавши хвилю, я додала: — «„Він так наказав“, і ви накинули мені зашморг на шию, шановна пані». Кравчиня навчила мене, що таким жінкам треба казати «шановна пані».