Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту

— Пробач,— тихо сказав він,— пробач, будь ласка, я просто не міг стриматися.

Він швидко розвернувся й поїхав назад, перше ніж навколо машини встигли зібратися люди. Тримаючи лівою рукою кермо, а правою обіймаючи Маріанну, він проїхав зі звичайною швидкістю чотири кілометри повз майданчик для гри в гольф, де жилаві жінки й жилаві чоловіки долали шістнадцяту, сімнадцяту, вісімнадцяту ямку.

— Пробач,— ще раз сказав Йозеф,— я справді ніколи більше не буду такого робити.

Він звернув з автостради й поїхав мальовничими полями вздовж тихого узлісся.

«X», «Y», «Z». Це були ті самі знаки, які він бачив на чітких, таких завбільшки, як дві поштові листівки, фотокопіях, що їх батько тасував вечорами, немов колоду карт. «Будинок для видавця на узліссі» —«ХхХ», «Прибудова до фірми „Найнеобхідніші побутові послуги“» —«х», «Будинок для вчителя на березі річки» — саме лише «Y». І ось знов ті знаки, між ступнею святого Йоанна і ступнею святого Петра.

Йозеф повільно їхав між ланами, де з-під пишної зеленої гички вже виглядали з землі буряки, далі починалися стернища, луки, а за ними виднів пагорб поблизу абатства.

— Чому ти не хочеш мені сказати, що сталося? — спитала Маріанна.

— Бо я ще й сам нічого не розумію, мені ще здається, що це неправда, що це тільки страшний сон. Може, я тобі згодом усе поясню, а може, й ні.

— Але ти вже не хочеш бути архітектором?

— Не хочу,— сказав він.

— І тому мчав так на щит?

— Може, й тому,— відповів він.

— Я завжди ненавиділа людей, що не знають ціни грошам,— мовила Маріанна,— що з безглуздою швидкістю мчать дорогою на щити з написом СМЕРТЬ, що безпідставно тривожать людей, які втішаються заслуженим відпочинком після роботи.

— Я маю підставу мчати на щит.

Він поїхав повільніше, потім зовсім зупинився на піщаній дорозі під пагорбом і поставив машину під навислим гіллям сосни.

— Чого ти став тут? — спитала вона.

— Ходімо ще трохи погуляймо.

— Уже пізно,— заперечила вона,— твій дідусь напевне приїде тим поїздом, що прибуває о пів на п'яту, а тепер уже двадцять на п'яту.

Йозеф виліз з машини, трохи піднявся пагорбом, приклав долоню дашком до очей і глянув у напрямку Денклінгена.

— Так,— гукнув він,— я бачу поїзд, він уже виходить з Додрінгена, те саме старе чмихало, що було в моєму дитинстві, і прибуває в той самий час! Ходи, чверть години вони можуть на нас почекати.

Він вернувся до машини, стяг Маріанну з сидіння і, взявши за руку, повів за собою піщаною стежкою. Вони посідали на галявинці, і Йозеф показав їй на долину, ведучи пальцем за поїздом, що рухався між луками, стернищами та ланами буряків до Кіслінгена.

— Ти навіть не можеш собі уявити, як добре я знаю ці села, як часто я їздив цим поїздом,— сказав він.— Після материної смерті ми майже весь час жили в Штелінгеровій Печері або в Герлінгеровім Сідлі, а до школи я ходив у Кіслінген. Увечері ми бігали до поїзда, яким дідусь приїздив з міста, до цього самого, бачиш, він якраз виїздить із Денклінгена. Дивно, але мені завжди здавалося, що ми були бідні. Поки мати ще була жива і бабуся ще мешкала з нами, нам давали їсти менше, ніж іншим дітям, яких ми знали, і мене ніколи не вбирали в гарний одяг, а тільки в перешитий. Бабуся на очах у нас усе те добро, яке ми отримували з монастиря і з хуторів, роздавала чужим людям, хліб, масло й мед, а самим нам доводилось їсти штучний мед.

— Ти, мабуть, ненавидів бабусю?

— Ні. Я сам не знаю, чому, але в мене ті її химери ніколи не викликали ненависті. Може, тому, що дідусь забирав нас до своєї майстерні й тайкома годував доброю їжею, а також водив до кав'ярні «Кронер», де ми наїдалися донесхочу. Він завжди казав: «Мати й бабуся роблять велике діло, дуже велике, я тільки не знаю, чи ви ще не замалі для такого великого діла».

— Справді так казав?

— Казав.— Йозеф засміявся.— Коли мати померла, а бабусю забрали, ми лишилися самі з дідусем і відтоді мали що їсти. Останні роки війни ми майже весь час жили в Штелінгеровій Печері. Я чув, як уночі висадили абатство, ми тоді сиділи в кухні, і сусідні селяни кляли німецького генерала, Що наказав висадити його, кляли і все мурмотіли: «Нащонащонащо?» Через кілька днів нас відвідав батько. Він приїхав на американській машині і в супроводі американського офіцера. Йому дозволили пробути з нами три години. Він привіз нам шоколаду, але ми боялися тих липких темно-рудих плиток, яких досі ніколи не їли, і згодились покуштувати їх лише після пані Клошграбе, дружини управителя. Батько привіз пані Клошграбе кави, і вона сказала йому: «Не хвилюйтеся, пане докторе, ми глядимо ваших дітей, як своїх власних.— А потім додала: — Ну хіба це не ганьба — висадити в повітря абатство перед самим закінченням війни?» А батько відповів: «Так, ганьба, але, може, така була божа воля». Пані Клошграбе заперечила: «Є люди, що виконують не божу волю, а волю диявола». Батько засміявся, і американський офіцер також. Батько був ласкавий із нами, і я вперше побачив, як він заплакав, коли йому треба було прощатися. Досі я не думав, що батько вміє плакати, він завжди був стриманий, ніколи не виявляв своїх почуттів, не плакав і тоді, коли мав повертатися з відпусток до казарми і ми проводили його на вокзал. Ми всі плакали, мати й бабуся, дідусь і я з сестрою, а він ні... Бачиш,— мовив Йозеф, показуючи на стовп диму з паровоза,— вони якраз приїхали в Кіслінген.