Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту

— Кінцева зупинка, пане,— оголосив кондуктор, вилазячи з-за своєї переділки. Він запалив недокурок сигарети й додав, проходячи вперед: — Далі ми, на жаль, не їдемо.

— Дякую.

Він тисячі разів сідав тут у трамвай і виходив з нього. Кінцева зупинка одинадцятого номера. Між ямами, що їх викопали екскаватори, й бараками ще видніли в бур'яні іржаві рейки — тридцять років тому тут були надумали прокладати далі трамвайну колію. А ось і ятка з лимонадом: хром, скляні сифони, блискучі автомати, рівно розкладені плитки шоколаду.

— Дайте, будь ласка, склянку лимонаду.

Зеленава рідина в бездоганно чистому паперовому келишку на смак нагадувала маренку.

— Прошу, пане, якщо вам не важко, викиньте келишок в урну. Сподобався вам лимонад?

— Так, дякую.

Курячі стегенця і м'яка груднинка були ще теплі, гарно запечені в найкращому маслі, загорнені в целофан і в коробку, що зберігає тепло, наготовану спеціально для виїздів на свіже повітря.

— Смачно пахне ваша вечеря. Може, ще лимонаду?

— Ні, дякую, але дайте, будь ласка, шість сигарет.

У гладкій господині ятки ще можна було впізнати тоненьку гарну дівчину, якою вона колись була, хоч ті чисті сині очі, що спонукали мрійливого священика, який готував дітей до першого причастя, виголошувати такі гучні слова, як «ангельські» й «невинні», тепер посуворішали і стали холодними очима торгівки.

— Будь ласка, за все дев'яносто пфенігів.

— Дякую.

Одинадцятий, яким він приїхав, саме дав дзвінком знак, Що буде рушати. Він надто забарився тут, і тепер йому доведеться пробути в Блесенфельді дванадцять хвилин до наступного трамваю. Він закурив і повільно допив лимонад, дивлячись на рожеве, кам'яне обличчя жінки в ятці, намагаючись пригадати ім'я тієї дівчини, якою вона колись була. Білява, синьоока, вона гасала простоволоса парком, галасувала, співала і, давно вже втративши ангельську чистоту, зваблювала хлопців у темні під'їзди та вимагала від них, захриплих із хвилювання, освідчення в коханні, а тим часом її брат, такий самий білявий, як і вона, так само схожий на ангела, дарма намовляв хлопців зі своєї вулиці присвятити себе шляхетній справі. Учень столяра, бігун на сто метрів, він був страчений на світанку через свою хлоп'ячу нерозважність.

— Мабуть, дайте ще склянку лимонаду,— сказав Шрелла.

Він дивився на бездоганний проділ молодої жінки, що нахилилася, підставляючи келишок під сифон. Вона була сестра Ферді, схожого на ангела, її ім'я захриплі від хвилювання хлопці потім пошепки передавали один одному, як пароль, що відкривав двері до раю: Еріка Прогульске, що визволяла їх від темних, прихованих мук, і визволяла задарма, бо їй самій це подобалося.

— Ми часом не знайомі? — вона, усміхаючись, поставила лимонад на ляду.

— Ні,— відповів він, теж усміхаючись,— по-моєму, ні.

Тільки не розморожувати почуттів, а то крижані квітки попливуть брудними патьоками. Тільки не воскрешати нічого з небуття, не чекати, що суворі дитячі почуття знов прокинуться в розм'яклих душах дорослих, а то ще довідаєшся, що вона тепер щось бере за це. Обережно, тільки не розпочинати ніяких розмов.

— Так, тридцять пфенігів. Дякую.

Сестра Ферді Прогульске глянула на нього з завченою привітністю. Мене ти також визволила від мук і нічого не взяла за це, не взяла навіть плитки шоколаду, що розм'якла в моїй кишені, а я ж хотів дати її не як плату, а просто в подарунок, але ти відмовилась. Твої уста і твої руки, жаліючи, визволили мене. Сподіваюся, ти не розповіла про це Ферді, жаліючи, треба зберігати таємницю. Таємниці, втілені в слова, стають убивчими. Сподіваюся, він не знав про це, коли того липневого ранку востаннє бачив небо. Я єдиний на Груфельштрасе відгукнувся на його намову, був готовий присвятити себе шляхетній справі. Едіт тоді ще ніхто не брав до уваги, їй тільки минув дванадцятий, і ніхто ще не міг угадати, яке в неї мудре серце.