Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту
- Автор: Бёлль Генрих
- Год: 1989
- Язык: украинский
- ISBN: 5-308-00467-6
- Переводчик: Галина Сварник
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту». Краткое содержание книги:
— О,— швидко мовив він,— його це засмутить лише з огляду на дідуся, сам він ніколи не цікавився архітектурою як творчістю, для нього важливі тільки формули. Стій, не обертайся.
— Отже, це стосується твого батька, я так і відчувала. Я не дочекаюся, коли нарешті побачу його. По телефону я вже розмовляла з ним кілька разів і думаю, що він мені сподобається.
— Він тобі сподобається. І ти побачиш його щонайпізніше сьогодні ввечері.
— Мені також треба йти з тобою на день народження?
— Неодмінно. Ти навіть не уявляєш собі, як зрадіє дідусь,— і він же тебе офіційно запросив.
Маріанна спробувала звільнити голову з його рук, але він засміявся і знов утримав її.
— Не обертайся, так набагато легше розмовляти.
— І брехати.
— Промовчувати,— заперечив він.
— Ти любиш свого батька?
— Так. Особливо після того, як я довідався, який він іще молодий.
— Ти хіба не знав, скільки йому років?
— Не знав. Мені завжди здавалося, що йому десь п'ятдесят-п'ятдесят п'ять. Смішно, але я ніколи не цікавився, скільки йому докладно років, і аж злякався, коли позавчора отримав свою метрику й побачив, що батькові всього сорок три. Молодий, правда ж?
— Правда,— відповіла вона.— Тобі ось уже двадцять два.
— Так, і до двох років я був не Фемель, а Шрелла. Дивне прізвище, еге ж?
— Ти за це сердитий на нього?
— Я на нього не сердитий.
— То що ж він таке зробив, що ти раптом перехотів будувати?
— Я не розумію, що ти маєш на думці.
— Ну добре... Але чому він жодного разу не відвідав тебе в абатстві?
— Мабуть, будівництво його зовсім не цікавить. І, може, він у дитинстві надто часто їздив до абатства, розумієш? Прогулянки в неділю з батьками... Дорослі навідуються туди, куди їздили малими, тільки для того, щоб ще раз посумувати, згадуючи минуле.
— А ти теж їздив у неділю на прогулянки з батьками?
— Рідко, здебільшого я гуляв з матір'ю, бабусею і дідусем, але як батько отримував відпустку, то теж гуляв з нами.
— І ви їздили до абатства?
— Їздили й туди.
— Ну, то я не розумію, чому він жодного разу не відвідав тебе.
— Він просто не любить будов. А може, він трохи дивакуватий: часом, коли я несподівано приходжу додому, то застаю його в кімнаті за письмовим столом, він сидить і мережить формулами береги фотокопій креслень — у нього їх ціла колекція. Але я думаю, що він тобі сподобається.
— Ти ніколи не показував мені його знімків.
— Бо не маю останніх його знімків. У ньому є щось зворушливо старомодне, і в одязі, і в поведінці. Він чемний, привітний, але набагато старомодніший за дідуся!
— Мені дуже кортить побачити його. Тепер уже можна обернутися?
— Можна.
Йозеф відпустив її голову і, коли вона швидко обернулася, спробував усміхнутись, але під поглядом її круглих ясно-сірих очей його силувана усмішка згасла.
— Чому ти не кажеш мені, що сталося?
— Бо я ще сам нічого не розумію. Як тільки зрозумію, то скажу тобі, але це ще може бути не швидко. Їдьмо.
— Їдьмо,— сказала вона.— Дідусь уже скоро буде там, то хай не чекає на тебе. Йому буде важко, якщо ченці розкажуть йому про все раніше, ніж він тебе побачить... І прошу тебе, пообіцяй мені, що ти не помчиш знов на той страхітливий щит і не загальмуєш останньої миті.
— А я якраз подумав собі: проломлюся крізь щит, звалю бараки будівельників і з голої платформи, наче з трампліну, стрибну з машиною у воду...
— То ти мене не кохаєш.
— О боже,— сказав він,— це ж тільки жарт.
Він допоміг Маріанні підвестися, і вони пішли сходами вниз на берег річки.
— Мені справді шкода, що дідусь дізнається про це сьогодні, в день свого вісімдесятиріччя, — сказав, ідучи, Йозеф.
— А не можна вберегти його від цього?
— Від самого факту ні, але можна було б сьогодні не повідомляти про нього, якщо йому не встигли вже сказати.
Він відімкнув машину, сів у неї і відчинив зсередини дверці Маріанні. Коли й вона сіла біля нього, він обняв її однією рукою за плечі.
— Ну, а тепер послухай,— сказав він,— це ж зовсім просто. Відстань дорівнює рівно чотирьом з половиною кілометрам. Мені треба триста метрів, щоб розігнатися до ста двадцяти кілометрів на годину, і ще триста, щоб загальмувати, я ще й даю великий запас. Отже, лишається майже чотири кілометри, на які мені потрібно рівно дві хвилини. Ти повинна тільки дивитися на годинник і сказати мені, коли ті дві хвилини минуть, щоб я почав гальмувати. Невже ти не розумієш? Я хотів би нарешті з'ясувати, на що ця тарабайка справді здатна.
— Яка страшна гра,— сказала вона.
— А якби мені пощастило розігнати машину до ста вісімдесяти кілометрів, то на ці чотири кілометри мені потрібно було б тільки двадцять секунд... але тоді довелося б і довше гальмувати.
— Прошу тебе, перестань.
— Ти боїшся?
— Так.
— Добре, не буду. Але можна мені їхати хоча б зі швидкістю вісімдесят кілометрів?
— Їдь, якщо вже тобі так хочеться.
— Тоді тобі навіть не треба буде дивитися на годинник, я побачу сам, коли треба буде гальмувати, а потім виміряю, скільки метрів я гальмував. Розумієш, мені просто кортить дізнатися, чи нас не обдурили на спідометрі.
Він увімкнув мотор, повільно проїхав вузькими вуличками дачного району, швидко поминув огорожу майданчика для гри в гольф і зупинився біля виїзду на автостраду.
— Слухай,— сказав він,— якщо я їхатиму зі швидкістю вісімдесят кілометрів, то мені треба рівно три хвилини, це справді цілком безпечно, а коли ти боїшся, то вилізь і почекай на мене тут.
— Ні, самого тебе я нізащо не пущу.
— Це востаннє,— сказав він,— завтра я вже, мабуть, поїду звідси і більше ніколи не вернуся сюди, а десь-інде в мене не буде такої змоги.
— Але ж на відкритому шосе тобі було б набагато зручніше робити ці спроби.
— Ні, мене вабить саме те, що перед щитом хоч не хоч мусиш зупинитися.— Він поцілував її в щоку.— Знаєш, що я зроблю?
— А що?
— Поїду зі швидкістю сорок кілометрів.
Коли машина рушила, Маріанна всміхнулася, але все-таки глянула на спідометр.
— А тепер увага,— сказав Йозеф, коли вони поминули кілометровий стовпчик із цифрою «5».— Тепер дивись на годинник і відзнач, скільки ми згаємо часу до стовпчика з цифрою «9». Я їду зі швидкістю рівно сорок кілометрів.
Далеко спереду, як засув на велетенській брамі, видніли щити. Спершу схожі тільки на бар'єр, вони дедалі більшали, виростали з гнітючою неминучістю: те, що спочатку скидалося на чорного павука, обернулося в перехрещені кістки, а те, що нагадувало якийсь химерний гудзик, виявилося черепом, який виростав так само, як виростало слово СМЕРТЬ, що летіло їм назустріч, уже майже торкалося радіатора, немов кричало на них. Стрілка спідометра гойдалася між цифрами «90» і «100», діти на самокатах, чоловіки й жінки, з облич у яких уже зник святковий вираз, пролітали повз машину, вони застережливо підіймали руки і щось пронизливо кричали, схожі на чорних птахів, вісників смерті.
— Невже ти ще є? — тихо спитала Маріанна.
— Звичайно,— усміхнувся він,— і дуже добре знаю, де я є.— Він не зводив очей зі слова СМЕРТЬ.— Не хвилюйся.
Перед самим закінченням роботи десятник фірми, що розчищала руїни, привів його до трапезної, де транспортер згрібав на стрічку сміття з купи в кутку й висипав на вантажні машини. Від вологи, що зібралася у смітті, шматки цегли, тиньк і ще якийсь бруд зліпилися в глеюваті брили. Що менша ставала купа сміття, то більше відкривалася очам мокра пляма на стінах, покрита цвіллю, вгорі чорна, а донизу дедалі ясніша. Крізь цвіль проступали червоні, сині й жовті барви. То були сліди настінного розпису, який видався десятникові цінним, запліснявіле зображення таємної вечері: золота чаша, біла облатка, ясне, з темною бородою, обличчя Христа, темно-руде волосся святого Йоанна.