Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту
- Автор: Бёлль Генрих
- Год: 1989
- Язык: украинский
- ISBN: 5-308-00467-6
- Переводчик: Галина Сварник
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту». Краткое содержание книги:
— Дякую,— мовив Шрелла,— щиро дякую.
Він знав, що чайові тут недоречні. Усміхнувшись старому, він вийшов на вулицю, і двері, тихо гойднувшись, знов стали у свої оббиті повстю гнізда.
8
Автострада на всю широчінь була перегороджена великими грубими щитами. Міст, колись прокладений тут через річку, був зруйнований, висаджений у повітря при самому березі. З пілонів звисали іржаві уривки розсотаних тросів, триметрові щити повідомляли про те, що за ними причаїлася СМЕРТЬ. Для тих, на кого ці слова не діяли, застереження було ще й намальоване: схрещені кістки і вдесятеро збільшений для постраху череп, чорні як смола, на яскраво-білому тлі.
На цьому мертвому відтинку дороги старанні початківці з автошколи училися перемикати зчеплення, звикали до швидкої їзди, мордували коробку передач, повертаючи назад ліворуч і праворуч, уперед ліворуч і праворуч. Насипом, що пролягав між майданчиком для гри в гольф і дачними городами, гуляли ошатно вбрані чоловіки й жінки зі святковим виразом на обличчі, як завжди суботнього вечора, намагалися підійти до самої платформи, що залишилась від мосту, до погрозливих щитів, за якими ховалися скромні бараки, ніби глузуючи зі смерті. За написом СМЕРТЬ здіймався синій димок із грубок, на яких нічні сторожі підігрівали їжу в казанках, підсмажували хліб і від яких запалювали скрученим у трубочку папірцем свої люльки. Пишні сходи, що вели з набережної на міст, уціліли, тепер на них теплими вечорами сідали відпочити ті, що гуляли по насипу. Звідти, з двадцятиметрової висоти, вони могли спостерігати за відбудовою. Водолази в жовтих костюмах поринали в глибину, спрямовуючи гаки кранів на залізні та бетонні уламки мосту, крани витягали свою здобич, з якої стікала вода, й вантажили на баржі. На високих риштуваннях і на хистких містках, у колисках, підвішених угорі до пілонів, робітники, розсипаючи синюваті іскри, розрізали зварювальними апаратами рештки металевих конструкцій, повикривлювані заклепки, відтинали уривки сталевих тросів. Бики з бічними опорами стояли серед річки, ніби велетенська брама, що замикала гектар блакитної порожнечі, гули сирени, даючи сигнали: «Фарватер відкритий», «Фарватер закритий». Червоне світло, зелене світло. Баржі з вугіллям і деревом пливли одні вгору, другі вниз.
Зелена вода, веселий рух, похилі береги, зарослі лозами, строкаті судна, синюваті спалахи зварювальних апаратів. Гравці в гольф, жилаві чоловіки й жилаві жінки з поважними обличчями, тримаючи ключки на плечах, обходили рівно скошеним моріжком слідом за м'ячами свої вісімнадцять ямок. На городах палили квасолиння, горохвиння і старі стовпці з огорож, дим підіймався вгору, обертаючись у гарні хмарки, схожі на ельфів у стилі модерн, потім вони заокруглювалися в стилі барокко, і з них утворювались химерні фігури, ясно-сірі на тлі синього надвечірнього неба, а ще вище їх підхоплював вітер, шматував на клапті й гнав до обрію. Діти, що гасали на самокатах недбало вимощеними доріжками, падали, розбивали собі лікті й коліна і показували садна переляканим матерям, вимагаючи в них за те обіцянки купити лимонад або морозиво. Пари закоханих, тримаючись попід руки, простували в лози, де вже давно не лишилося сліду повені: стебел очерету, корків, пляшок і коробочок з-під крему на взуття. Матроси сходили хисткими містками на берег, за ними йшли їхні жінки з кошиками в руках, упевнені в собі. На вичищених до блиску баржах вечірній вітер метляв розвішену на мотузках білизну: зелені штани, червоні кофти й білі простирала, що здавалися ще білішими на тлі просмолених густою смолою дощок, які блищали, мов японський лак. З води раз по раз виринали підняті краном уламки мосту, покриті мулом і водоростями. А за всім тим сіріли стрункі обриси собору Святого Северина. У кав'ярні «Бельв'ю» стомлена офіціантка оголосила:
— Тістечка з кремом скінчилися.
Вона витерла піт з брезклого обличчя й пошукала в торбі дрібних грошей.
— Є ще тільки пісочне печиво... Ні, морозиво також скінчилося.
Йозеф простяг долоню по здачу, сховав монети в кишеню штанів, а папірець у кишеню сорочки, тоді обернувся до Маріанни, провів розчепіреними пальцями по її темних косах, виловлюючи з них трісочки з очерету, і струсив пісок з її зеленого светра.
— Ти так радісно чекав на сьогоднішнє свято,— сказала вона.— Що сталося?
— Нічого не сталося,— відповів він.
— Але щось змінилося, я відчуваю!
— Так.
— Ти не хочеш мені сказати, що саме?
— Потім,— відповів він,— може, через кілька років, а може, й швидко. Я сам не знаю.
— Це стосується нас обох?
— Ні.
— Напевне ні?
— Напевне.
— Самого тебе?
— Так.
— Отже, все-таки нас обох.
Йозеф усміхнувся.
— Звичайно, оскільки я маю якийсь стосунок до тебе.
— Щось погане?
— Так.
— Воно пов'язане з твоєю працею?
— Так. Дай мені свій гребінець, але не крути головою. Дрібний пісок пальцями не вичешиш.
Вона витягла гребінець з торбинки й подала йому через плече. На мить він стиснув їй руку.
— Я ж бачила, як ти вечорами, коли робітники розходились, оглядав купи нової цегли, обмацував її, торкався до неї,— і бачила, що вчора ти цього не робив. Я ж знаю твої руки. І сьогодні ти так рано поїхав із будівництва.
— Я мав забрати подарунок для дідуся.
— Ти поїхав із будівництва не через подарунок. Де ти був?
— У місті,— відповів він.— Рамця для знімка ще не була готова, мені довелося почекати. Ти ж знаєш той знімок, де мати тримає мене за руку, Рут на руках, а дідусь стоїть за нами? Я дав його збільшити і знаю, що дідусь буде радий.
А потім я пішов на Модестгасе й дочекався, поки батько вийшов з контори — високий, рівний. Я пішов за ним до готелю і простояв на вулиці півгодини, але він так і не вийшов. А зайти і спитати, де він, я не схотів, мені треба було тільки побачити його, і я його побачив: елегантний добродій у розповні сил.
Йозеф відпустив Маріанну, сховав гребінця в кишеню штанів, поклав руки їй на плечі і сказав:
— Будь ласка, не обертайся, так легше розмовляти.
— Легше брехати,— мовила вона.
— Може,— погодився він,— чи, краще сказати, промовчувати.
Повз її вухо йому було видно балюстраду літньої тераси кав'ярні, а за нею середину річки, і він позаздрив робітникові, що висів у колисці на пілоні, майже за шістдесят метрів від води, виписуючи зварювальним апаратом у повітрі сині блискавки. Гули сирени, унизу за кав'ярнею ходив уздовж схилу продавець морозива й вигукував: «Морозиво, морозиво!» — потім замовкав і накладав морозива між крихкі вафлі. А за всім тим сіріли обриси собору Святого Северина.
— Мабуть, сталося щось дуже погане,— сказала Маріанна.
— Так, досить погане... а може, й ні, ще важко визначити.
— Щось узагалі чи в тебе особисто? — спитала вона.
— У мене особисто,— відповів він.— Принаймні сьогодні вдень я повідомив Клубрінгерові, що відмовляюся від праці. Не обертайся, а то я більше не скажу жодного слова.
Він підняв руки з її плечей, міцно стиснув їй голову і обернув у напрямку мосту.
— А що скаже на це твій дідусь? Він так пишався тобою, кожне добре слово Клубрінгера про тебе було для нього як бальзам. І взагалі абатство для нього дороге. Хоч сьогодні не кажи йому нічого.
— Йому скажуть про все ще до того, як ми побачимося з ним. Ти знаєш, що він із батьком поїхав до абатства, випити кави перед сьогоднішнім святом.
— Знаю,— мовила вона.
— Мені шкода дідуся, ти ж знаєш, що я люблю його, він напевне сьогодні після обіду про все довідався, коли вертався від бабусі. Та однаково я не можу більше дивитися на цеглу й не можу чути запаху розчину. Принаймні поки що.
— Поки що?
— Так.
— А що скаже твій батько?