Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту

— Три дні фронт проходив між Денклінгеном і містом,— повів далі Йозеф,— і ми ввечері молилися з пані Клошграбе за дідуся, а потім одного вечора він і сам з'явився з міста. Він був блідий і смутний, я ще ніколи не бачив його таким, він ходив із нами на руїни абатства й мурмотів те, що мурмотіли сусідні селяни, що завжди мурмотіла бабуся в бомбосховищі: «Нащонащонащо?»

— Який він, мабуть, був щасливий, що ти допомагаєш відбудовувати абатство.

— Так,— мовив Йозеф,— але я не можу й далі давати йому це щастя, не питай чому, а не можу.

Він поцілував її, поправив коси за вухом і ще раз провів по них розчепіреними пальцями, виловлюючи глицю й пісок.

— Батько швидко вернувся з полону й забрав нас у місто, хоч дідусь заперечував, казав, що для нас було б краще, якби ми росли не серед руїн. Та батько не згоджувався: «Я не можу жити на селі й хочу, щоб діти були тепер зі мною. Я ж їх майже не знаю». Ми його також не знали і спершу боялися й відчували, що дідусь теж боїться його. Ми тоді всі тулилися в дідусевій майстерні, бо в нашому домі не можна було жити. На стіні в майстерні висів величезний план нашого міста, й на ньому всі зруйновані будівлі були товсто позначені грифелем. Сидячи над уроками за дідусевим креслярським столом, ми часто чули, про що розмовляли батько, дідусь і ще якісь чоловіки, стоячи перед тим планом. Не раз зчинялася суперечка, бо батько завжди казав: «Забрати це геть... підірвати...» — і ставив «X» біля грифельної позначки. Решта всі щоразу заперечували йому: «Боронь боже, не можна цього робити». А батько казав: «Зробіть це, поки до міста повернуться люди... Тепер тут ще всюди порожньо, і вам не треба ні на що зважати. Зметіть усе це геть...» Йому знов заперечували: «Це ж рештки віконного склепіння з шістнадцятого сторіччя, а це стіна каплиці з дванадцятого сторіччя». Тоді батько кидав грифель і казав: «Гаразд, робіть як хочете, але ви ще будете каятися, запам'ятайте мої слова... Робіть як хочете, тільки без мене». А вони казали: «Любий пане Фемелю, ви наш найкращий підривник. Не кинете ж ви нас напризволяще». Батько відповідав їм: «І все-таки я кину вас напризволяще, якщо мені доведеться зважати на кожен курник із римських часів... Для мене це просто мури, і, повірте мені, вони відрізняються одні від одних лише тим, що є мури міцні й мури неміцні. Прийміть геть це каміняччя, висадіть його в повітря, і тоді буде лад». Коли вони йшли від нас, дідусь сміявся й казав: «Боже мій, ти ж повинен зрозуміти їхні почуття». Батько також сміявся й відповідав: «Я розумію їхні почуття, але не поважаю їх.— А тоді додавав: — Ходімо, діти, купимо шоколаду». Він ішов із нами на чорний ринок і купував собі сигарети, а нам шоколад. Ми заходили з ним у темні, напівзруйновані під'їзди, підіймалися сходами нагору, бо він хотів купити ще й дідусеві сигар. Він завжди купував і ніколи нічого не продавав. Коли ми отримували зі Штелінгерової Печери або з Герлінгерового Сідла хліб чи масло, то брали в школу і його частку. Він дозволяв нам віддавати все те кому ми схочемо, і одного разу ми купили на чорному ринку масло, яке самі ж подарували, там ще лишилася й записка від пані Клошграбе, Де вона повідомляла: «Цього тижня, на жаль, тільки один кілограм». Але батько засміявся і сказав: «Ну що ж, людям теж треба грошей на сигарети». Бургомістр прийшов знов, і батько сказав йому «В руїнах францісканського монастиря я знайшов бруд з-під нігтів, що походить із чотирнадцятого сторіччя. Не смійтесь, можна довести, що це чотирнадцяте сторіччя, бо в бруді є ворсинки, залишки вовняної пряжі, що виготовлялася в нашому місті лише в чотирнадцятому сторіччі, це вже доведено. Першорядний культурно-історичний раритет, пане бургомістре». Бургомістр мовив на те. «Ви заходите надто далеко, пане Фемелю». Батько відповів йому: «Я зайду ще далі, пане бургомістре». Почувши це, Рут, що сиділа біля мене й щось виводила в зошиті з арифметики, засміялася вголос. Батько підійшов до неї, поцілував її в лоб і сказав: «Так, доню, це справді смішно». В моєму серці ворухнулися ревнощі, бо мене він ніколи не цілував у лоб. Ми любили його, Маріанно, але й досі трохи побоювалися, коли він стояв із грифелем перед тим планом і казав: «Забрати це геть... підірвати» Він був дуже суворий, коли йшлося про мої домашні завдання, завжди казав мені: «Є лише два шляхи — або не знати нічого, або знати все. Твоя мати не знала нічого, по-моєму, вона не закінчила навіть початкової школи, а проте я ніколи не одружився б з якоюсь іншою жінкою. Отже, вирішуй сам». Так, ми любили його, Маріанно. Тепер я знаю, що йому тоді було трохи більше, ніж тридцять, але не можу повірити цьому, бо завжди вважав його багато старшим, хоч на вигляд він був зовсім не старий. Часом він бував навіть веселий, а тепер уже ніколи не буває. Коли ми вранці ще тільки вилазили зі своїх ліжок, він уже стояв біля вікна, голився й гукав нам: «Війна скінчилася, діти»,— хоч війна скінчилася вже чотири чи п'ять років тому.