Давня історія України (в трьох томах). Том 1: Первісне суспільство

Збирання врожаю відбувалося за допомогою крем’яних серпів. На ранньому та середньому етапах існування трипільської культури це були серпи з кількох коротких пластин, вкладених під кутом у вигнуту основу з рогу або дерева, а на пізньому — часто використовувалися довгі крем’яні пластини. За експериментальними даними, крем’яні серпи були досить ефективними, за продуктивністю праці відповідали мідним і лише вдвічі поступалися сучасним залізним[216]. Для обмолоту зерна застосовувалися молотильні дошки. Вкладиші для цих знарядь виявлено на поселенні біля с. Ворошилівка на Вінничині. Мабуть, вони також є на інших поселеннях, але не згадуються дослідниками, оскільки більшість колекцій не мають трасологічних визначень.

Зберігалось обмолочене зерно в спеціальних посудинах великих розмірів, які отримали назву зерновиків (їхня висота іноді сягає їм), а також у зернових ямах із стінками, обмащеними глиною і обпаленими.

Зерно розмелювали за допомогою кам’яних зернотерок, що є досить численною категорією знахідок на всіх поселеннях. Виготовлялись зернотерки з граніту, пісковику тощо, складалися з нижнього каменю — плити і верхнього — розтирача.

Тваринництво. Досить розвиненим у землеробських племен було тваринництво. За даними остеологічних визначень, стада більшості ранньотрипільських поселень складалися здебільшого з великої рогатої худоби; були також свині, дрібна рогата худоба (вівці, кози), коні. Є випадки (Лука-Врублевецька, Солончени І), коли в стаді переважали свині. На середньому етапі пріоритет був також за великою рогатою худобою, але на друге місце все частіше виходить дрібна рогата худоба, витісняючи свиню. Це стосується пам’яток Молдови (Нові Русешти), Побужжя (Сабатинівка І, Березівська ГЕС), Середнього Подніпров’я (Халеп’я, Коломийщина II) і Буго-Дніпровського межиріччя (Володимирівна). Зважаючи на те, що всі ці поселення тяжіють до південної смуги лісостепу, можна думати, що в цій екологічній зоні розведення дрібної рогатої худоби було більш раціональним, а можливо, така ситуація склалась під впливом населення степу. Говорячи про пам’ятки сабатинівського типу першої половини середнього етапу у Південному Побужжі, К. К. Черниш відмічає, що тоді саме, мабуть, існували зв’язки зі степом. З цим пов’язується розповсюдження на трипільських пам’ятках кам’яних булав і скіпетрів у вигляді стилізованої голови коня. Їх знайдено на поселенні Березівська ГЕС у Побужжі, а також далеко на заході у Хабешешті І. Йдеться навіть про інфільтрацію степового населення у трипільське середовище. На пізньому етапі географія пам’яток, де друге або навіть перше місце посідає дрібна рогата худоба, розширюється. Вони відомі не тільки в степовій зоні (Усатове), а й далеко на півночі у Київському Подніпров’ї (Сирець), Східній Волині (Троянів, Паволоч) і у Верхньому Побужжі (Сандраки). Всі згадані пам’ятки — найпізніші в системі Трипілля, тобто належать до того часу, коли степовики, вочевидь, починають інтенсивно проникати у лісостеп, впливаючи на господарську діяльність трипільців. Щодо племен усатівського типу в Північно-Західному Причорномор’ї, то в них із переселенням у степ взагалі відбувається перехід до пріоритетного розведення дрібної рогатої худоби. Свиня хоча й залишається в стаді як індикатор осілості, проте, на думку дослідників, її розведення господарчого значення не має. Кінь практично на всіх поселеннях трипільської культури посідає четверте місце і лише на усатівських займає третю позицію. У племен носіїв культури Болград-Алдень здебільшого переважну більшість складає дрібна рогата худоба, на другому місці — велика, на третьому — свиня і на четвертому — кінь. Це й не дивно, бо територія цього населення розташовувалася в степовій зоні. За даними палеозоології, за своїм складом стадо у носіїв культури лійчастого посуду було подібне до трипільського. Завжди переважає велика рогата худоба, потім ідуть свиня, мала рогата худоба і кінь. Таке ж стадо і в населення, що представляє культуру кулястих амфор.