Давня історія України (в трьох томах). Том 1: Первісне суспільство

Землеробство. Тривалий час вважалося, що землеробство енеолітичного часу було примітивним, мотичним, проте з нагромадженням нових даних з’явилися підстави для перегляду цієї думки. Зокрема, С. М. Бібіков, вважаючи, що вручну неможливо було обробити порівняно великі площі під зернові культури, розглядав землеробство трипільців як екстенсивне, польове, мотичне із застосуванням примітивної сохи, яку тягли бики. Пізніше він схилився до думки, що землеробство було екстенсивним, польовим, орним[212]. Сьогодні таке визначення сприймається більшістю дослідників. Таким самим вбачається і землеробство культури Болград-Алдень[213]. Для рихлення грунту застосовувалися рогові (можливо, й дерев’яні) рала, суковатки, а для розбивання грудок — рогові й кам’яні мотики. За палеоботанічними визначеннями, трипільці сіяли три види пшениці (одно- і двозернянку, спельту), ячмінь (плівчастий, голозерний), просо, бобові[214]. Саме такий набір культурних рослин був характерний і для носіїв культури Болград-Алдень та культури лійчастого посуду.

Питання розвитку первісного землеробства найкраще розроблено для трипільської культури. Пріоритет у цьому належить С. М. Бібікову. На прикладі пам’яток Середнього Подніпров’я йому вдалося показати значення землеробства в житті трипільців, зробивши деякі розрахунки. Виходячи з біологічної норми вживання рослинної їжі, врожайності культивованих злаків, визначається, що для забезпечення однієї людини рослинною їжею треба було засівати близько 0,3 га площі, або 2 га на сім’ю. Звичайно, такі площі в короткі передпосівні строки навряд чи можна було б підготувати, застосовуючи мотики; необхідні були б ефективніші способи рихлення грунту, а саме за допомогою примітивних рал. Щодо форм використання землі, то тут С. М. Бібіков схиляється до припущення на користь перелогу і залежі, коли відповідний колектив повинен був мати кілька земельних ділянок, з яких одні засівалися, а інші лишалися для природного відновлення родючості грунту. Палеодемографічні розрахунки на базі вихідних даних, запропонованих С. М. Бібіковим, було зроблено останнім часом для трипільських пам’яток кінця середнього — початку пізнього етапу Буго-Дніпровського межиріччя. Зокрема, було визначено зони землеробства ряду поселень. Для найменших з них з населенням до 200 чоловік (Мошурів) така зона мала становити близько 200 га, а для найбільших, з населенням до 14 тис. чоловік (Тальянки), — близько 12 тис. га. Спочатку, враховуючи лісистість регіону (50 % ), використовувалися вільні від лісу ділянки, а згодом посівні площі розширялися за рахунок вирубаного лісу. Значною була потреба у лісі, який використовувався для будівництва, опалення, приготування їжі, керамічного виробництва тощо. За розрахунками можливої площі, на якій міг бути вирубаний ліс, навколо кожного поселення визначились зони господарської діяльності їхніх мешканців, які включали землеробські угіддя, випаси худоби та ділянки заготівлі кормів. Для різних за розмірами поселень радіус цих зон становив від 1 до 9 км. Поступове виснаження грунтів, вирубка лісу поблизу поселень з часом змушували їхніх мешканців до переселення. Час існування поселення на одному місці визначається періодом життя двох поколінь, тобто близько 50 років. Отже, переселяючись з місця на місце, трипільці в процесі господарчої діяльності поступово вичерпали природні ресурси регіону, принаймні у Буго-Дніпровському межиріччі[215]. Вони були першими, хто завдав відчутної шкоди лісам південної смуги Буго-Дніпровського лісостепу.