Давня історія України (в трьох томах). Том 1: Первісне суспільство

Відомі лінгвісти В. Т. Гамкрелідзе та Вяч. Вс. Іванов територію індоєвропейської прабатьківщини розглядають як компактне автономне угруповання в межах теорїї генеалогічного дерева і розміщують її на теренах Східної Анатолїї, Південного Кавказу та Північної Месапотамїї V—IV тис. до н. е., співставляючи їх з областю розповсюдження халафської культури. Дослідники припускають проникнення у Північне Причорномор’я через Кавказ з Близького Сходу окремих арійських племен уже в IV тис. до н. е., а їхнім еквівалентом виступають носи майкопської культури на Північному Кавказі. З ранніми міграційними етапами пов’язано і відокремлення, разом з тохарськими, давньоєвропейських діалектів (кельто-італійських, ілірійських, германських, балтійських, слов’янських), носи яких в обхід Каспійського моря через Центральну Азію перемістилися внаслідок повторних міграцій у степову смугу, що виступала проміжним ареалом для переходу в західні області Європи. Завдяки цьому, на думку вчених, у степовій зоні сформувалася вторинна мовна спільність, вторинна прабатьківщина індоєвропейців, співставна з племенами ямної культурно-історичної спільності (III тис. до н. е.)[207].

На закінчення цього історіографічного огляду слід згадати також точку зору російського вченого В. О. Сафронова про формування та розклад індоєвропейської спільності. Ці процеси він розглядав, виходячи з поділу індоєвропейської прамови на чотири періоди, починаючи з так званого бореального, коли сама прамова ще не була виділена з інших сімей. Далі сформувалася ранньоіндоєвропейська мова (VIII — початок VI тис. до н. е.), згодом — середньоіндоєвропейська (VI—V тис. до н. е.) та пізньоіндоєвропейська (кінець V — початок III тис. до н. е.). Прабатьківщиною носіїв ранньоіндоєвропейської мови дослідник вважає західну та центральну частину Південної Анатолії з культурою Чатал-Хююку, носіями середньоіндоєвропейської мови були представники культури Вінча в Подунав’ї, які й стимулювали розвиток пізньоіндоєвропейської мови та формування останньої остаточної території прабатьківщини протягом семи етапів завдяки розповсюдженню носіїв таких культур, як лендельська та лійчастого посуду. Розпад пізньоіндоєвропейської мовної спільності почався на п’ятому етапі (на початку ІІІ тис. до н. е.) з південної зони ареалу, який охоплював територію від Альп і Карпат до Скандинавії. Стосовно території України В. О. Сафронов, виходячи з точки зору формування давньоямної культури в Подунав’ї та Прикарпатті, з ядром в Північному Попрутті, на основі культур лендельської та лійчастого посуду, відніс носіїв давньоямних пам’яток до індоіранців, а пізньоямне населення — навіть до іранської мовної групи. Відокремивши від носіїв ямної культури особливу групу племен, що представляли кубано-дніпровську (новотитарівську) культуру, дослідник співставляє її з індоаріями, які відособилися від індоіранців-ямників на захід від Дніпра ще до середини III тис. до н. е. Носіїв усатівської та кемі-обинської культур, разом з новосвободненською на Північному Кавказі, вчений розглядає як протохетів, а майкопські племена виступають як семітомовні[208].