Давня історія України (в трьох томах). Том 1: Первісне суспільство

[209]. Саме остання думка співпадає з локалізацією можливої прабатьківщини в степовій зоні між Доном та Дунаєм, де формувались і розповсюджувались культури з прогресуючими формами скотарського господарства, в оточенні таких культур, які можуть складати населення неіндоєвропейських мовних груп — фіно-угорської, пракартвельської та семітської. З огляду на запропоновану в відповідних розділах загальну картину розвитку культур доби енеоліту цього часу і до такої спільності могли належати тільки середньостогівські племена, а тим самим і їхні пращури. Саме вони, за існуючими даними, тісно контактували з носіями культур Північного Кавказу, Поволжя, північної смуги лісостепу та із світом племен Карпато-Балканського регіону. Цей час (кінець І половини — друга чверть II половини IV тис. до н. е.) можна вважати періодом стабілізації і, певне, єдності населення, що сягнуло аж до Волги. Надалі ми бачимо розпад цієї єдності, відомої ще як середньостогівсько-хвалинська, і дані археології засвідчують появу через певний проміжок часу нових реалій у вигляді таких явищ, як нижньомихайлівська культура з її явними традиціями землеробського світу, квітянська, що продовжила подніпровські неолітичні азово-дністровські традиції. Кінець IV — першу чверть III тис. до н. е. можна було б розглядати як час розпаду попередньої спільності та становлення нових реалій, що відбивають появу окремих діалектних груп, можливо, пов’язаних з індоіранською єдністю. Надалі, в середині III тис. до н. е., наступає період повної децентралізації з формуванням окремих локальних археологічних культур чи культурних варіантів серед скотарських та землеробських племен. На основі сегментації трипілля формуються нові явища як у степовій, так і в лісостеповій зонах, долю яких ще не з’ясовано, але є думка щодо лісостепових груп, які взяли участь у формуванні культур шнурової кераміки (Мовша Т. Г.). Степові культури та їхні носії входять також у нові синкретичні групи не тільки з Трипіллям, а й з Майкопом, і ми не виключаємо в цей час активних міграційних процесів і серед них появу репінського населення та племен животилівсько-вовчанської групи, перші з яких влилися наступного періоду в ямну структуру, а доля інших пов’язана, очевидно, з розвитком новосвободненських культур та їхнім можливим зв’язком із формуванням індоарійської гілки. Новий період інтеграції, найбільш тривалий і стабільний, пов’язаний з появою носіїв ямної культури на значно більших просторах', ніж її попередники. Пояснення цього явища слід шукати не тільки в масовій міграції, хоча певний рух населення справді відбувався. Основою формування ямної культури були внутрішні причини, що привели до певної уніфікації загальноісторичної картини, де південні риси порівняно з енеолітом були найменш показові. Історія ямного населення, що охоплює другу половину III тис. до н. е., можна вважати часом існування певної діалектичної Єдності степового населення, яке, на думку багатьох дослідників, може ідентифікуватися з індоіранцями. Але в даному випадку можна погодитися з думкою В. А. Сафронова, що ямне населення тяжіє вже до праіранської гілки індоєвропейців, яка пізніше добре уособлюється в зрубній культурі. Південні ж сусіди ямників — кемі-обинці, що тяжіють до Північного Кавказу, а в більш ранній час перегукуються з культурою нижньомихайлівців, — могли б бути ототожнені з певною групою індоарїїв. Західні степові групи населення в синтезі з місцевими землеробськими групами протягом цього тривалого періоду могли брати участь у формуванні нових етнічних груп, які розмовляли на місцевих індоєвропейських діалектах, зокрема на прафракійському. На зміну ямному населенню постають катакомбні племена, котрі, на думку багатьох фахівців, уособлюють індоарійську гілку індоєвропейців.