По живу і мертву воду
- Автор: Далекий Николай Александрович
- Серия: Оксана Стожар #3
- Год: 1968
- Язык: украинский
- Год: «КАМЕНЯР»
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «По живу і мертву воду». Краткое содержание книги:
Головна тема роману «По живу і мертву воду» — життєдайність і сила ідей інтернаціоналізму, дружби народів. Ці ідеї, немов казкова жива вода, врятовують багатьох героїв книги, розкривають їм очі на правду, виводять з мороку людиноненависницької пропаганди.
Степан вийшов слідом за Соколом на ганок. Обличчя в нього палало. Він відразу помітив Карася серед вояків, які товпилися на вулиці. Хлопець стояв біля тину, розмовляв з товаришами, а сам скоса поглядав на ганок штабної хати. Невже здогадався, навіщо ройового викликали до Вепра? Якщо здогадався, то чого чекає, на що надіється? Схоже на те, що Вепр накаже, а можливо, вже й наказав арештувати Карася. А хто потрапить до рук Вепра… Слід попередити. Нехай утікає негайно. Можливо, він усе ж таки не спав тієї ночі, чув розмову Юрка з Стефкою? Почнуть Вепрові хлопці його катувати — все розповість, шмаркач, згадає, що було й чого не було. І пропав Юрко… Треба попередити. Тільки як же зробити, щоб не помітили? Біда та й годі!..
Поки Степан вирішував, як йому треба вчинити, до штабної хати під'їхала підвода. На ній, крім візника, сиділо два незнайомих бандерівці й дві дівчини. Одна з дівчат — по одежі й на вигляд міська — трималась дуже впевнено, інша — сільська, з переляканими сумними очима — була схожа на арештовану. Ще не встигла підвода зупинитися, як один з бандерівців з похмурим і неприємним обличчям зіскочив на землю і, відштовхуючи всіх, хто не встиг відступити, вибіг на ганок і зник за дверима.
Карась тим часом опинився біля підводи. Допоміг злізти міській дівчині. Дівчина байдужим кивком подякувала йому, стріпнула пил зі спідниці й обвела суворим поглядом людей, які стояли біля хати. Степан помітив на її щоці й чолі змащені йодом подряпини. Тут з хати вибіг щойно прибулий бандерівець і шанобливо запросив міську дівчину йти за ним.
Користуючись тим, що увага всіх була прикута до приїжджої, Степан, проходячи повз Карася, наступив йому на ногу й попрямував до тину. Там він стягнув з ноги чобота й оглянувся. Карась ішов за ним.
— Ану, допоможи…
Тарас негайно підскочив до ройового.
— Подивися… В тебе рука тонша. Там, здається, цвях. У самісінькому носку.
Тарас засунув руку в чобіт, і їх голови опинилися поруч.
— Слухай, ти… чортяко… — поривчасто дихаючи, промовив Степан, — Тобі тут не місце… Змивайся! Інакше…
— Не розумію, друже… — так само тихо, не підводячи голови, відгукнувся Тарас, і губи в нього побіліли.
— Заїду по пиці — зрозумієш, — крізь зуби прошепотів ройовий. — Я нічого не знаю й не бачив, нічого не сказав… — І додав уже голосно, роздратовано, вириваючи чобота з рук Карася. — Не намацав? Давай сюди!
Ройовий всунув ногу в чобіт і, не глянувши на Карася, пішов до клуні.
Тіла вбитих лежали в саду на траві, недалеко від могили сестри Богдана. Проходячи поблизу, Степан поглянув у той бік. «Совітів» кинули разом з вівчаркою сяк-так, а своїх хлопців поклали рядком, голова до голови, накрили ряднами. «Совітів» четверо — старшина Сидоренко, українець, татарин і оточенець, той, який повинен був розстрілювати. Серед своїх — труп жінки. Напевно, колишня вчителька. Занесло її сюди. Загинув курінний Смерека й три охоронники. Хто винен? Вепр міг би відпустити полонених. Петро, той, мабуть, відпустив би. Все ж таки в характері Петра є благородство. А втім, хто зна? На брата він руку підняв… Хто Ж насправді цей бісів Карась? Видно, все ж таки з совітів. А, може, й волиняк, комсомолець. Скільки їх таких німці й хлопці з ес-бе перестріляли! Дивись який загартований і безстрашний! Ну, тепер-то він дасть тягу! Напевно, вже втік. Куди ж він піде? Це його справа. Нехай іде до всіх чортів, поки ще тримається відчайдушна макітра на плечах.
Степан не став довго роздумувати про Карася. Під три чорти всіх! У нього була одна мета — врятувати молодшого брата. Цій меті повинні бути підкорені його почуття, думки і дії. Він усе розрахував. Вирішив речей з собою не брати, а скласти їх у рюкзак і залишити на своїй солом’яній постелі в клуні, йому потрібен був привід якнайшвидше повернутися назад до сотні. Мав намір з’явитися на хуторі наступного дня увечері, забрати рюкзак, а на зворотному шляху вночі навідатись до Горяничів і побачитися з Юрком. Та хата в них на прикметі. Треба, щоб Юрко негайно перевів Стефку в інше місце, а сам сховався десь надійніше. Можливо, з часом пощастить розплутати вузлик, який зав’язав Петро, й довести, що Юрко й Стефка ні в чому не винні.
Степан спакував речі в рюкзак. В руках у нього залишилася тільки книжка, вірніше, рештки книжки, більшість сторінок з неї було вирвано. Залишати книжку в рюкзаку, було небезпечно, хто-небудь може залізти й знайти її, а книжка російською мовою… Брати з собою ще більш ризиковано. Треба викинути. Степан засунув книжку за пазуху й вийшов з клуні.