Давня історія України (в трьох томах). Том 1: Первісне суспільство

Іншою поширеною теорією локалізацїї індоєвропейської спільності можна вважати гіпотезу існування прабатьківщини на Балканах, або в Балкано-Карпатському регіоні, послідовником якої виступає І. М. Дьяконов, який, щоправда, не виключає можливості існування первісної прабатьківщини в Малій Азїї, звідки прийшли одомашнені тварини та землеробські культури. Ці процеси дослідник датує V—IV тис. до н. е.[203]

Свою думку на формування індоєвропейців висловив англійський дослідник К. Ренфрю, який піддав сумнівам і критично поставився до традиційних підходів у вирішенні індоєвропейської проблеми, зокрема до розселення індоєвропейців з причорноморських степів, заперечуючи взагалі пастуший характер їхнього господарства, як це зробив і І. М. Дьяконов. К. Ренфрю дійшов висновку, що колонізація степів індоєвропейцями відбувалася з заходу на схід, а не навпаки, а першою мовою повинна була бути мова землеробів західних територій. Вихідною ж зоною розселення індоєвропейців К. Ренфрю вважає Центральну та Східну Анатолію, звідки не пізніше середини VII тис. до н. е. почалися поступові дифузїї або трансформації спочатку до Егеїди, Грецїї, потім у Подунав’я, в Центральну Європу тощо. Всього дослідник відмічає десять таких дифузій, остання з яких пов’язана з теренами України і уособлюється в трипільській культурі та її носіях і з утвердженням курганних культур[204].

За К. Ренфрю, поширення індоєвропейців не пов’язано з масовою міграцією, а репрезентується низкою послідовних змін та еволюційної адаптації місцевого населення з декотрими чужорідними включеннями. На його думку, зміни у мові слід співвідносити не із змінами матеріальної культури, а з появою нових соціальних, економічних або ж демографічних процесів. Тут такими явищами К. Ренфрю вважає перехід до землеробства та скотарства з неминучим швидким зростанням населення згодом. Найсуттєвішим фактором даної моделі є зростання щільності населення у 50 разів. Згідно з моделлю К. Ренфрю, досягаючи певного віку, молодий землероб відселявся на 18—20 км, щоб вести там самостійне господарство. Виходячи з таких припущень, що стали основою для розрахунків, доводиться поширення по Європі нових форм господарства (землеробства та скотарства) із швидкістю 1 км на рік. Мирне, поетапне поширення нових форм господарювання на північний захід та північний схід супроводжувалося укоріненням індоєвропейської мови. Приблизно за 1500 років землеробська економіка та індоєвропейська мова з Анатолії сягнули Північної Європи. Вищесказане цілком узгоджується з археологічними даними, згідно з якими землеробство спочатку потрапило до Греції, звідти проникло на Балкани та до Південної Італії, а згодом — до Центральної Європи[205]. Першими землеробами на теренах України були трипільці. Концепція західноєвропейської прабатьківщини індоєвропейців та, зокрема, дунайської прабатьківщини слов’ян обстоюється також О. М. Трубачовим за даними етимології та ономастики[206].