Спостерігаючи за англійцями
- Автор: Фокс Кейт
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-562-9
- Переводчик: Марта Госовська
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «Спостерігаючи за англійцями». Краткое содержание книги:
Відома дослідниця Кейт Фокс створила дивовижно точний і напрочуд дотепний портрет англійського суспільства. Вона дослідила англійський національний характер під антропологічним мікроскопом і показала читачам дивну та чарівну культуру, що керується цілими кодексами негласних норм та поведінкових кодів. Правила розмов про погоду чи секс, споживання їжі чи флірт, чим відрізняється «іронічний садовий гном» від звичайного, закони облаштування оселі, видимі та невидимі класові індикатори, особливості славнозвісного англійського гумору — усе це та багато іншого про звички англійців, їхні примхи, виверти та дивацтва у ґрунтовній та веселій книжці Кейт Фокс.
Низи та мідли середнього класу понавчалися від верхів (а також начиталися «Дейлі Мейл», яка в кожному номері публікує 5 страшилок «ми всі помремо») і стрімко просідають під тиском «модних» харчових жахіть. Перш ніж жителі псевдотюдорівських замків та неогеоргеанських маєтків переймуть моду на харчові табу та виверти верхівки середнього класу, існує ледь помітна — на секунду-дві — затримка, як при передачі супутникового сигналу. А тоді ще один виток — і мода досягає котеджних містечок, забудованих ще в тридцятих роках. Іноді жителі котеджів відстають від моди на два кроки — вони тільки перехворіли жирофобією і клітковинофілією, а на верхах вже забули й про карбофобію та протеїноманію. Тільки-но низи середнього класу засвоїли, що на повістці дня канцерофобія чи ще якийсь їжострах, як верхи змушені негайно придумати собі щось нове. Який сенс страждати на непереносимість глютену, якщо всі простолюди з «Пардонії» та «Салфетко-краю» слабують на той самий недуг!
Робочий клас, зазвичай, такою дурнею не страждає. У них є справжні проблеми, і їм не треба розважатися вигадуванням модної харчової алергії. На протилежному кінці соціальної драбини, на самій горі, ніхто теж не бере до голови таких дурниць і дуже скептично ставиться до новомодних віянь. Маючи час та гроші на догоду химерним харчовим заборонам, вони, на відміну від хитких середніх класів, не хибують на невпевненість і не потребують самоствердження через демонстративну відмову від хліба з маслом. Звісно, не обійшлось без винятків — таких, як покійна принцеса Уельська, наприклад. Та ці винятки, по-суті, підтверджують правило — така поведінка продиктована невпевненістю та почуттям меншовартості на фоні аристократів.
Часові та лінгвістичні індикатори: обід, чай чи вечеря?
Як ви називаєте вечірній прийом їжі? О котрій годині ви сідаєте до столу?
Якщо ви кажете «чай» («tea») і сідаєте до столу о пів на сьому, то ви, скоріш за все, виходець або належите до робочого класу (якщо ви ще й маєте звичку персоналізовувати прийом їжі і кажете «мій чай», «наш чай» та «ваш чай», наприклад, у таких фразах як «Мені вже час до дому. Саме час мого чаю», «Що на наш чай сьогодні, кохана?» чи «Приходьте до нас на ваш чай» — то радше за все, ви з робочого класу з Півночі).
Якщо ви кажете «вечеря» («dinner») і сідаєте до столу о сьомій, то ви, либонь, належите до низів або середини середнього класу.
Якщо ви так переважно називаєте офіційні застілля, а домашні, неофіційні називаєте «supper» (вимовляти треба з’їдаючи останній склад), то ви пан / пані з верхівки середнього класу або вищих кіл. Питання часу тут не стоїть руба, але родинну «supper» подають о пів на восьму, а офіційне вечірнє застілля буде трохи пізніше — після восьмої тридцять.
Усі, крім робочого класу, називають «чаєм» («tea») легкий перекус приблизно о четвертій годині по обіді. На чай подають власне чай з кексом, тістечками, булочками з кремом, джемом та іноді з маленькими сендвічами — зокрема з традиційними огірковими сендвічами, причому з хліба зрізають скоринку, залишаючи лише м’якуш. Такий «чай» робочий клас, щоб не заплутатися у всіх цих «чаях», називає «пообіднім».
Майже всі їдять ланч приблизно о першій годині, тож час — зовсім не є класовим індикатором. Єдине, на що можна орієнтуватися — як ви називаєте цей прийом їжі: якщо ви кажете «полуднання», то ви з робочого класу, усі решта — від низів середнього класу аж до самої гори — кажуть «ланч». Люди, які кажуть «d’lunch — планч?» — на думку Джіллі Купер, така форма трохи нагадує Західно-Індійську говірку, — намагаються приховати пролетарське походження. У них сливе на язиці крутилося «полуднання», але в останню мить вони схаменулися і сказали «ланч». (Ще можна почути «t’dinner — ч-обід» — цей варіант звучить несподівано по-йоркширському — так кажуть на вечірній прийом їжі; в останній момент «чай», який от-от мав зірватися з язика, змінюють на «обід»). Та англійці, до якого б класу не належали та як би не називали полудневу трапезу, не сприймають її поважно: перебиваються сендвічами чи схожими простими стравами, приготованими нашвидкуруч.
Сьогодні затяжні, лукуллівські «бізнес-ланчі» не в моді (а все через американські віяння пуританського здорового способу життя), і це дуже прикро, адже обідні бенкетування ґрунтувалися на здорових антропологічних та психологічних засадах. Розділяти трапезу — це одна із найефективніших форм соціальної взаємодії та налагодження соціальних контактів. Антропологи навіть мають для цього спеціальне слово: «коменсалізм». У всіх культурах світу ритуал спільної трапези і взаємна гостинність символізують, як мінімум, угоду про ненапад — з ворогом трапезу не ділять — а як максимум, крок назустріч дружбі та укріпленню товариських союзів. Ефективність спільних трапез тільки зростає, якщо скропити зустріч чудодійною товариською водою — тобто алкоголем.