Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу

— Там вас питають. Якийсь дуже нахабний відвідувач. Я йому пояснювала, що ви хворий, але він наполягає, що його обов’язково приймете. Ось, передав візитку. Дивну якусь.

Я взяв ту візитку: на дорогому папері золотом було написано: «Фіма Ширман, вирішую питання». Я одразу згадав одеського бандита, якого двічі обдурив і сподівався, що більше не побачу. Аж ось він приїхав. От уже не чекав я цього візиту так не чекав.

— Де він? — спитав швидко.

— Та біля воріт стоїть.

— З ним ще хтось є?

— Ні, сам приїхав.

— Може, у машині ховаються?

— Машина відчинена. А що, він небезпечний?

— Можливо. Зараз з’ясуємо. Зачиніть двері за мною і не виходьте, що б не відбувалося.

— Та хто він такий?

— Байдуже. Робіть, що я кажу.

Ось що добре з Єлизаветою Павлівною, так це те, що швидко вона все розуміє. І спокійна. Інша б розкудкудакалася, наче курка під кібцем, а ця спокійна, хіба що побіліла. Так і я побілів. Швиденько спустився, вийшов у двір, почув посвистування. Фіма стояв за воротами. Що йому потрібно? Я не знав, але був певен, що якби він вирішив мститися, то діяв би інакше. Бив би зненацька, а не ось так би підставлявся. Я вийшов із двору. Ось і Ширман, в ошатному білому костюмі і франтівському капелюсі.

— Доброго дня, Іване Карповичу, радий вас бачити! — він розпливається у посмішці.

— Про себе не можу цього сказати, але день добрий, — намагаюся говорити спокійно і слідкую за його рухами.

— Я хотів би поговорити з вами, Іване Карповичу, але спочатку дозвольте мені вас трохи заспокоїти, щоб не було зайвої напруги. Я прийшов до вас із миром, Іване Карповичу. Тому приїхав сам і без зброї. У чому можете переконатися, — він розкриває піджак, піднімає його поли, показує, що зброї у нього справді немає. — Навіть улюблену тростину не брав, щоб вона нам не муляла І хлопців своїх залишив у Ромнах. Якщо хочете, можете мене обшукати, щоб не було підозр.

— У цьому немає необхідності. Заходьте, — запрошую його до двору. Пропускаю, іду за ним Фіма дивиться собі під ноги і навіть не намагається запам’ятати, що і як у дворі. Це мені подобається. Проводжу його до садка, пропоную сісти. Тільки тоді він озирається.

— У вас тут як у раю, Іване Карповичу!

— Та вже непогано. Слухаю вас, — розумію, що не вихваляти мій сад він приперся аж із самої Одеси.

— Іване Карповичу, в нас були деякі непорозуміння, сліди яких назавжди залишилися зі мною, — він знімає капелюх, і я бачу довгий шрам від удару кийком: це я його пригостив під час кінематографічної подорожі до Одеси. — Чесно скажу, Іване Карповичу, я маю хорошу пам’ять і ніколи не забуваю віддавати борги. Якщо хтось б’є мене по голові, то може бути впевнений, що я відплачу сторицею. Тоді я вас довго і затято шукав, але ви так добре удали якогось сільського дурника, що не знайшов. Коли ж дізнався, що бив мене по голові не абихто, а особисто найкращий сищик імперії Іван Карпович Підіпригора, то одразу зібрався у дорогу. До того ж, пам’ять мені нагадала і про одного зухвалого хлопця з охранки, який теж мене пошив у дурні. Люди не живуть уже після одного разу, як пошиють Фіму Ширмана в дурні, а тут двічі! Та ще й голову пробив. Скажу чесно, Іване Карповичу, я збирався вас убити. Ціную ваше вміння та звитягу, але повірте, що-що, а вбивати людей я вмію і вмію добре. Я можу застрелити, можу зарізати, можу придушити голими руками чи скрутити голову, наче курчаті, можу...

— Я знаю, що ви багато можете, Фімо, але якщо ви приїхали мене лякати, то я не злякаюся. Якщо ж у вас є до мене справа, то давайте поговоримо про неї, — перериваю його і витримую погляд. За своє життя я витримав цілу купу поглядів, але ось тепер мені важко. Я аж спітнів, мені хочеться прилягти. Клятий полон! Що зі мною сталося? Але зараз не час згадувати про Кавказ, треба не програти тут. Он як Фіма дивиться на мене, аж ніздрі роздуваються, наче у розлюченого бичка Хижий погляд убивці.

— Так ось, я дуже-дуже хотів віддати вам боржок. І будьте певні, зробив би це, навчив би, чи варто чіпати Фіму Ширмана, але дехто мене зупинив.

— Здогадуюся, хто саме.

— Так, Бенціон Менделевич сказав, що вчити треба дурнів, а в розумних треба вчитися самому. І ви, Іване Карповичу, та людина, в якої є чого навчитися. Так сказав Бенціон Менделевич, а моя хороша пам’ять підказує, що він дурниць не говорить. Так ось, Бенціон Менделевич наказав мені стати не вогняним янголом помсти, а посланцем миру.

Фіма широко посміхається і допитливо дивиться мені в очі. Хоче побачити як не переляк, то хоч нервування. Але я зібрався з силами й розслабився. Я спокійний та ввічливий. То Фіма, трохи невдоволений моїм спокоєм, продовжує:

— Отже, Бенціон Менделевич наказали подякувати вам за ту повагу й уважність, з якою ви описали свої пригоди в Одесі. Бенціон Менделевич оцінив вашу скромність і те, що його ім’я не було згадане в поганому світлі. Точніше, взагалі не було згадане, хоча інший, не такий розумний автор, почав би вихвалятися тим, що зміг обдурити самого Бенціона Кріка. Але ви утрималися від спроби заробити дешеву популярність. Такий ваш підхід був сприйнятий як пропозиція миру, яку Бенціон Менделевич радо акцептував. Але тепер він пропонує відмовитися від зайвої скромності.