Історія без міфів. Бесіди з історії української державності
- Автор: Иванченко Раиса Петровна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: МАУП
- ISBN: 966-516-204-7
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія без міфів. Бесіди з історії української державності». Краткое содержание книги:
Посібник розрахований на широке коло читачів — учнів, студентів, учителів, усіх, хто цікавиться проблемами становлення й еволюції державницької історії упродовж майже півторатисячолітнього періоду нашого минулого.
Але під час спільного походу військ між Євгеном Петрушевичем, диктатором ЗУНР, і Директорією, а найбільше — Симоном Петлюрою — почалися тертя й конфлікти. Вони поглиблювали й без того значні розбіжності у ставленні діячів Галичини та України Наддніпрянської до майбутності всієї України. Петлюра і Директорія домагалися підпорядкування собі і галицького уряду, і армії, оскільки Наддніпрянська Україна була більшою, а галицький уряд з’єднався із УНР. Це вважалось логічним з боку Директорії; але викликало невдоволення в уряду Галичини. Головна суперечність між ними полягала в теоретичній площині. Галицький уряд і галицькі державні лідери вважали, що українцям потрібно насамперед боротися проти більшовиків і за незалежну Українську державу. А Петлюра та його однодумці у Директорії, на диво, стояли за соціалістичну Україну, намагалися при будь–якій спробі досягти згоди з російським більшовицьким урядом, тому протягували завжди ідею федерації. Це й викликало конфлікти в урядових колах Галичини і Наддніпрянщини. Суперечності були і в справах ведення військових операцій. Головне командування Української галицької армії пропонувало спочатку вирушити в похід не на Київ, а на Одесу, щоб очистити від іноземних військ південь України та узбережжя Чорного моря, одночасно встановити зв’язки з Антантою, а далі вже рушати на Київ. Але цей план наштовхнувся на опозицію командування армії УНР Петлюра вважав: треба заволодіти спочатку Києвом, а потім уже визволяти інші території України. Було, зрештою, прийняте компромісне рішення — одночасно йти і на Одесу, і на Київ. Крім того, вирішили ще йти й на Коростень, щоб прикрити з півночі можливий напад ворожих більшовицьких формувань. Цей план розпорошив військові сили українців.
Отже, у напрямку Одеси пішли наддніпрянські частини, якими командували Ю. Тютюнник і полковник Удовиченко. На Житомир вирушив Другий галицький корпус і Січові стрільці. Основна частина УГА — Перший і Третій корпуси та наддніпрянська група запорожців під загальною командою генерала А. Кравса — пішла на Київ. Але в цей час на Київ лівим берегом Дніпра спішно наступали частини Добровольчої денікінської армії російських білогвардійців під командуванням генерала Бредова. Українські провідники, на жаль, нічого не знали про наступ цієї армії. Не знав про те і Кравс та інші командири УГА.
30 серпня 1919 р. більшовицькі частини без бою залишили Київ. 31 серпня у Київ увійшли українські війська. На цей день було призначено урочистий вступ об’єднаних армій до древньої столиці України — Києва.
Галицькі війська під командуванням Кравса увійшли до Києва, пройшли Бібіковським бульваром (нині бульвар Шевченка) і розташувалися на майдані міської Думи (сучасний майдан Незалежності). Тоді ж вивісили вони на міській Думі український жовто–блакитний прапор. Але в цей же час з’явилися денікінські війська, безборонно пройшовши через Ланцюговий міст, який ніким не охоронявся. Денікінці почали вимагати, щоб на Думі повісили російський прапор. Він був вивішений поряд з українським. Тут втрутилися генерали Української галицької армії М. Тарнавський і В. Сальський, наказавши зірвати білогвардійський прапор. Прапор зірвали, кинули коням під ноги. Зчинилася метушня. Почалася стрілянина з обох боків. Українці відступили. Замість того щоб застосувати силу, поставити на своєму, Кравс, командуючий військами, пішов зі старшинами на переговори до білогвардійського генерала. Бредов одразу заарештував Кравса, потім почав переговори. Від імені групи галицьких військ Кравс, який вважав, що передусім треба разом розгромити більшовиків, підписав з денікінцями угоду про добровільний відступ усієї своєї армії до “лінії міста Василькова”.
Славно почався й безславно закінчився похід на Київ. Його наслідки могли б дати величезні переваги українцям, але вчинок Кравса став цьому на заваді.
Таким чином, Українська держава не змогла стабілізувати свого становища. Помилку, як бачимо, було зроблено ще в розподілі військових сил, у виробленні стратегії. Ім’я Петлюри було популярним у народі, але в критичний момент Петлюри не було разом з військами в Києві. Невідомо чому. Це ще одна помилка під час походу. А крім того, в організації цього спільного походу українських військ не був врахований один психологічний момент.
Справа в тім, що армія УНР пішла на космополітичну Одесу, де українців зустрічали стримано. На Київ наступали галицькі війська, причому галицькі формування мали форму одягу австро–угорських вояків, що нагадувало українцям недавнє перебування в Україні австро–німецьких окупантів, які грабували й здирствували тут. Це викликало настороженість з боку населення, яке не могло зрозуміти, що ж це за армія, яка нині йде на Київ. Більшість вважала, що це не українські, а австро–німецькі війська повернулися назад.