Давня історія України (в трьох томах). Том 1: Первісне суспільство

Звичайно, модель єдиного генеалогічного дерева мов є спрощеним схематичним зображенням складного історичного процесу, пов’язаного з виходом на світову арену конкретних народів, носіїв окремих мовних діалектів, які населяли значні простори, охопивши Європу, значну частину Азії, а в новий час — Америку та Австралію. Ця модель не є єдиною, загальновизнаною. Набула своїх прибічників так звана модель “хвилі”, яка не виключає можливості конвергентного розвитку мов із запозиченням слів та окремих особливостей. Все більшої уваги заслуговують розробки, де поєднуються кілька напрямків, у тому числі традиція генеалогічного дерева та ареального розвитку носіїв індоєвропейських мов. Останнім часом археологи займаються пошуками прабатьківщини індоєвропейців та поясненням розповсюдження окремих мов або діалектів, спираючись на власні джерела. Особливо привабливою з огляду на історію України видається гіпотеза англійського археолога Г. Чайлда щодо північнопричорноморської прабатьківщини індоєвропейців[199]. Подальший виклад концепцій прабатьківщини засвідчує, що погляд Г. Чайлда має чимало прихильників. Підсумовуючи пошуки прабатьківщини різними дослідниками, археологи з Росії М. Я. Мерперт та Є. М. Черних підкреслюють, що більшість з них тією чи іншою мірою безпосередньо стосуються території довкола Чорного моря, так званої циркумпонтійської зони, і водночас теренів степової та лісостепової України. Саме носіїв культур останньої дослідники намагаються розглядати у якості складових елементів формування індоєвропейців або їхніх окремих мовних та культурних груп. У центрі уваги при цьому частіше всього перебувають культури доби енеоліту.

В. М. Даниленко вважав, що ще в X—VII тис. до н. е. на межі Європи та Азії склалася індоєвропейська єдність, яка характеризувалася скотарським типом господарства. До кінця V тис. до н. е. вона змістилася на захід і була представлена носіями сурсько-дніпровської та буго-дністровської культур, а згодом — культури лінійно-стрічкової кераміки. Індоєвропейська ойкумена тоді, на думку дослідника, була розділена на дві діалектні зони: скотарську східну та землеробську західну; розвиток яких у енеоліті відбувався за підвищеної активності східних скотарських племен, що й порушило дану діалектну єдність. Саме з домінуванням східного імпульсу вчений пов’язував перший період індоєвропеїзації глибинних районів Європи, назвавши його поворотним моментом в історії останньої. В археологічному відношенні це скотарське населення було репрезентоване особливою скотарською культурою середньостогівського кола. Давньоямна, чи ямна, культура ідентифікувалася з тохарами і була представлена на сході її філіацією — носіями афанасіївської культури. Особливу, азово-чорноморську, лінію розвитку степового енеоліту, до якої було включено племена нижньомихайлівської, усатівської, кемі-обинської культур, В. М. Даниленко пов’язував із розвитком індоіранської гілки індоєвропейців. Більш північні племена, що представляли культуру ямково-гребінцевої кераміки, Дніпро-донецьку та азово-дніпровську культури, розглядалися в межах функціонування різних груп палеоєвропейського населення. Представники землеробського ареалу, зокрема трипільського, співставлялося вченим з індоєвропейськими групами протофракційців та протодакомезійців. Окремі культури з розписною та лискованою керамікою було віднесено до архаїчних ланок семіто-хамітського масиву[200]. Загалом, за розробками В. М. Даниленка встановлювалося існування вже в неоліті окремих мовних груп індоєвропейців, які розселилися на значних обширах Середньої та Східної Європи, у прилеглих районах Анатолії та степової Азії.