Моральні листи до Луцілія

«Давня мудрість давала настанови лише стосовно того, що треба робити, чого - уникати, люди ж тоді були кращими. А з'явилися вчені - забракло добрих. Бо та проста й очевидна доброчесність обернулась у темну, вигадливу науку: вчимося сперечатись, а не жити».- Дійсно, давня мудрість, надто коли зароджувалася, була, як кажете, невигадливою, подібно до всіх інших наук, які лише з часом набули витонченості. Але ж тоді й потреби не було у вишуканих ліках: в ті часи ще не настільки зросло зіпсуття, ще не так воно розповсюдилося. Простим порокам могли протистояти прості засоби. А нині що сильніші діймають нас удари, то майстернішими повинні бути захисні укріплення. Мистецтво лікування, що полягало колись на знанні кількох трав, якими можна було зупинити кровотечу, домогтись, аби стяглася рана, лиш поступово досягло такого розгалуженого розмаїття. Та й не диво, що менше було клопотів у лікаря тоді, коли люди були ще міцні й кремезні, а їжа - простою, не зіпсованою мистецтвом насолоди. Тільки згодом наїдки стали служити не для заспокоєння, а для подразнення голоду; було винайдено безліч приправ, що збуджували захланність, і те, що для зголоднілих було поживою, стало тягарем для пересичених. Звідси й блідість, і тремтіння просяклих вином м'язів, і жалюгідніша, бо не від голоду, а від затвердіння худість; звідси нерівна, хистка хода й спотикання, що завжди буває при сп'янінні; звідси піт, що спливає всім тілом, і розбухле черево, що взяло собі погану звичку - впихати у себе більше, аніж спроможне вмістити; звідси розлиття жовчі, зблякле обличчя, нидіння мовби загниваючого зсередини тіла, повикручувані від закостенілих суглобів пальці, здерев'яніння позбавлених будь-якої чутливості жил або, навпаки, постійне тремтіння кінцівок тіла. Що вже говорити про запаморочення, про виснажливі хвороби очей та вух, про болісні кольки в розпаленому мозку, про вкриті виразками нутрощі - частини тіла, через які випорожнюємось? А незчисленні види лихоманок, які, то раптово вриваючись у наше тіло, лютують у ньому, то вповзають непомітною недугою, то, надходячи, потрясають нас жахом, кидають у дрож геть усе тіло? Але яка потреба перераховувати тут (їм і так нема рахунку) силу-си-ленну хвороб, що карають нас за потяг до розкоші? Вільними від тих напастей були ті, хто ще не розм'якнув у втіхах, хто сам собі наказував, сам собі й слугував. Гартували своє тіло працею і справжнім напруженням сил: утомлені бували бігом, ловами, оранням землі. Дома їх зустрічали їжею, що до смаку лише тим, хто зголоднів. Отож ні на що б не придалось тоді стільки лікарської знадоби - такої кількості всілякого залізяччя, склянок та скриньок. Із простої причини виникала проста хвороба; що більше страв - то більше хвороб. Подумай лишень, скільки-то всього, перемішавши, пропускає через одну тільки горлянку вибаглива розкіш - пустошителька суходолів та морів! Мусять же ворогувати між собою такі різні наїдки: погано спожиті - погано й перетравлюються, стикаючись у шлунку одні з одними. То хіба ж дивно, що з такої несумісної їжі визрівають щораз інші, мінливі хвороби? Хіба дивно, що та їжа, де зігнано докупи протилежні за своєю природою складники, знову підступає нам до горла? Ось чому наші хвороби такі різноманітні, як і способи нашого харчування. Найвидатніший лікар, творець тієї науки(3) стверджував, що у жінок ні волосся не випадає, ані не болять ноги. Нині ж вони й лисіють, і на ноги скаржаться. Та це не тому, що жіноча природа змінилась - її, так би мовити, переможено: зрівнявшись із чоловіками в розпусті, вони зрівнялися з ними й хворобами. Не менше від них забавляються до пізньої ночі, не менше п'ють; не тільки вином, а й олією(4) змагаються з ними; як і вони, вивергають через рот усе, що силоміць увіпхали в переповнений шлунок, а кількість випитого вина вимірюють кількістю виблюваного; як і вони, гризуть сніг - полегкість для розбурханого шлунка. Та й хіттю не поступаються чоловікам: народжені для того, аби лише піддаватися, вони (хай поб'ють їх усі боги та богині!) настільки зневажили у своїй безсоромності природу, що вже й самі ґвалтують чоловіків! То що ж, кажу, дивного, що й найславетніший лікар, найдосвідченіший знавець людської природи зловлений на брехні? Адже стільки тепер маємо хворих на подагру жінок, стільки їх нині лисих! Перевагу своєї статі втратили через пороки і, позбувшись жіночості, покарані чоловічими хворобами. Давні лікарі не знали, що то значить частіше давати хворому їжу, не вміли пускати кров(6) і послаблювати вперту недугу ванною і потінням, не вміли перев'язуванням голінок та рамен відтягувати до кінцівок приховану в глибині тіла причину хвороби. Тоді не доводилось розглядатися за все новими видами лікарської допомоги, бо й грозило людині якихось там кілька недуг. А як далеко зайшла нині наша хворобливість! І все це - ті відсотки, які сплачуємо за нашу жагу насолод, що переходять будь-яку міру, будь-який дозвіл. Уяви собі лишень, скільки довкіл кухарів,- і не здивуєшся кількості хвороб. У тінь відступають науки, а наставники вільних мистецтв пильнують порожніх закутів: ні душі тут у наш час! Пустка й у школах філософів та риторів. Зате як гамірно на кухнях! Скільки молоді юрмиться навколо домашніх вогнищ марнотратних ласунів! Я вже не говоритиму про цілі натовпи нещасних хлопчаків, яких після бенкету ждуть у спальні ще інші, ганебніші обов'язки. Не говоритиму про загони молодих розпусників, поділених за племенами та барвою шкіри так, щоб усі були однаково гнучкі, щоб в усіх був однаковий, ще не торкнутий лезом заріст, однакова зачіска, аби між кучерявих не затесався, бува, якийсь із прямим волоссям. Не говоритиму й про юрби пекарів, про стовпище прислужників, які - тільки-но кивнуть їм - тут же розбігаються, аби заставити столи новими наїдками. О праведні боги! Скільки ж то люду вганяє в піт одне лише черево! Невже гадаєш, що гриби, ота приємна отрута, не шкодитимуть нишком, навіть якщо відразу не зробили свого діла? Гадаєш, від льоду, який споживаємо серед літа, не твердне печінка? Гадаєш, оте м'яке, що аж розпливається в роті, м'я�