Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва
- Автор: Довженко Александр Петрович, Забужко Оксана Стефановна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 978-966-359-221-3
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва». Краткое содержание книги:
Наша мала проза розкрила психологію перечулених, мімозно вразливих нових жінок епохи декадансу — і неймовірно трагічний досвід галицьких переселенців у Новий світ, високий ідеалізм митців-модерністів, котрі поставили творчість вище за всі цінності, — і розчарування безґрунтовних революційних романтиків, які захотіли взяти на себе місію вдосконалення Божого творіння. У другій половині століття кращі українські майстри зосереджувалися на героях-марґіналах, що не могли співіснувати з радянською дійсністю. Покоління 1991 року скрупульозно аналізувало стан людини, котра переживає крах узвичаєних цінностей і мусить адаптуватися до цілком нового часопростору. Маємо цілий ряд блискучих імен, різні стильові моделі, різні індивідуальні манери письма, пов’язаних як з модерністськими, так і з визивно авангардними орієнтаціями й традиціями.
* * *
Антологія «Українська мала проза XX століття»… якраз і бачиться такою… спробою канонотворення на теренах нашого красного письменства.
Газета «Нація і держава», 10 червня 2008 року
— Будлі-де, — усміхнувся Дем’ян, — можна і в скриню покласти.
— Ето, значить, там, де штани, сорочки. Ха-ха-ха! Там і воші, і блохи…
— Воші теж од Бога.
— Ну!
— Хоча чаші перед службою миються перед усіма так, щоб усі бачили. А що роблять ваші попи, ви не знаєте. От що!
— Хто ж то миє? Піп ваш?
— У нас попів нема, а миє той, хто у той раз службу служить.
— Ну, так! Підождіть, — ухопився Гаврило, — ви говорите, що «той, хто службу служить». А він же має право?
— Має.
— Хто ж йому його дав?
— Ми.
— Ето факт! А ви ж маєте право давать право?
— Таке ж саме, як ваш архирей або синод.
— Ха-ха-ха! Іван, Степан, Денис — синод! Ха-ха-ха! Славная препорція!..
— От, Гаврило Петрович, — перебив чоловічок, протягуючи листа, — чи так? Бо той…
Гаврило поважно взяв і став читать:
— «Писмо пущено Мною Марком Гавриловичем к жені Своїй Параски Михайловні прошу тебе». Ну, ето я вже читав… «що Марко будь тоби Масло»… ето вже… Ага, отседа: «Я Марко Гаврилович Прошу вашой милости ви виказуєте що я вам масло приніс а я нікакого масла ни виділ і ни знаю і ни бачив і не чув. А ви як находите на себе претенцію то дасте 5 рублей і будете одвічать сильно строго як ни бачили острога то побачите»…
— А я так говорю, — почав тихо Дем’ян, як чоловік знов висунув язика, нахилив голову набік і став виводить букви, — бідному чоловікові й копійка багато значить. Ви візьміть те: чи в тебе родиться, чи помре, чи свято яке, чи штось такоє, — уже плати. Плати попові, бо — гріх.
— А в писанії що сказано? — поважно і навіть строго перебив Гаврило: — «Шедше убо научать усі язики, крестяще їх во імня Отца і Сина і св. Духа, амінь». Га? То такой факт? То, значить, що сам Ісус Христос постановив, щоб були священики. А ви ж тільки Євангеллю вірите, — се ж по Євангеллю…
— Та не сказано, щоб за те вони і з живого і з мертвого шкуру дерли, — вставив худий, не зводячи очей з Гаврила. Рудий добродушно засміявся:
— Вони й не деруть, а беруть те, що дають.
— Та ви Гаврила хлібом не корміть, а попів не чіпайте! — крикнув сміючись Ілько. Гаврило хитнув головою і зневажливо, але так, щоб не бачив і не чув Ілько, скрививши губи, пробубонів:
— Дурний піп, дурна його й молитва!
Помовчали.
— Не даром кажуть, — почав, зітхнувши, Дем’ян, — чиї ворота минеш, а попових не минеш… Деруть вони з вас, як самі хотять.
— Ану, Гаврило Петрович, прочитайте далі, — протягнув знов листа чоловічок. Гаврило хотів щось сказать Дем’янові, але тільки махнув рукою і взяв листа.
— …І… то побачите… — промимрив він, шукаючи нового. — Ага!.. «І прошу вашой милости ни радійте моєму гору… Как Господь дасть міні благодать то якось воно буде. Міні Господь поможить нещасному то якось воно буде. А я Марко Гаврилович і так нікогда сльози ни висихають у мене і прошу вашой милости не оставте моїй просьби із тим досвиданіє остаюсь жив тольки здоров’я у мене плохо потому што досадую. Ну все байдуже якось воно буде Писмо писав Марко Гаврилович звиніте»…
— Вони усе, значить, мені маслом дорікають, — пояснив чоловік, — а я того масла, так от не гріх заприсягнуться, і не бачив, яке воно на вид…
Андрій вилаявся на весь двір. Всі повернулись, — жовто-рябий, трубохвостий голуб, не вважаючи на Андріїв свист, ляскання в долоні, ніяк не хотів підніматься вгору до гурту і все перелітав із хліва на льох, то з льоху на хлів.
— Підожди ж! — злісно просичав Андрій, підкрадаючись до льоху, де сів жовто-рябий. — Політаєш у мене!
— Параска каже: «Признайсь, тобі легше буде». А в чому я буду признаваться? Я того масла…
— От ви говорите, — перебив чоловіка Дем’ян, — гріх окони палить… А я на се можу сказать…
Жовто-рябий, нічого не гадаючи, повернувся хвостом до краю і став чепуриться. Мотря й Ілько пильно слідкували за Андрієм, який, то присідаючи, то ледве ступаючи, наближався до льоху. Ось він уже біля дверей, ось загляда на голуба, ось… піймав!
— Та не бий!! — крикнула Мотря.
Андрій навіть не підняв голови і став злорадно бить по ногах, по крилах, по голові переляканого жовто-рябого.
— Та пусти, не муч! — крикнув Ілько.
Наміряючись уже пустить, Андрій по сих словах мовчки злісно глянув на Ілька, усміхнувся й, схопивши ніжку жовто-рябого, крутнув. Почувся легенький хруск, голуб несамовито забився й затріпався, — Андрій зламав йому ніжку. Сей хруск, розкритий вмить рот жовто-рябого, безсиле його тріпання — все се наче морозом пройняло Ількові тіло.
— Пусти!! — рявкнув він і кинувсь до Андрія. Мотря зблідла, схопилась і побігла до них. Штунда і Гаврило змовкли і, не знаючи, в чому річ, стали дивитись в їх бік.