Заборонені чари
- Автор: Авраменко Олег Евгеньевич
- Язык: украинский
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Заборонені чари». Краткое содержание книги:
Проте мали чаклуни й грізніших ворогів, що називали себе Послідовниками. Вони вважали, що нікому не можна володіти такою надзвичайною силою, і поставили собі за мету викорінити магію серед людей. Послідовники були майже всемогутні і зрештою їм вдалося здійснити свій задум. На керування силами було накладено Заборону, нащадки чаклунів народжувалися звичайними людьми, позбавленими здібностей своїх пращурів, поступово в магію перестали вірити, і з життя вона перекочувала на сторінки художніх книжок. Послідовники тріумфували...
(Примітка. В українській версії відновлено первісну сюжетну лінію роману з урахуванням пізніших наробок, зокрема й тих, що не ввійшли до опублікованого варіанту російською мовою. Детальніше див. в авторській передмові.)
Крім того, за кілька годин до початку битви з Інсгвара виступили два великі загони, під покровом ночі й під прикриттям все тих же Конорів непомітно обійшли з заходу та сходу табір супротивника і причаїлися в очікуванні умовного знаку. У самий розпал бою Стен дав цей знак — і обидва засадні полки одночасно вдарили в тил ворога з північного заходу та північного сходу.
Битва закінчилася ще до півдня. Супротивника було розбито вщент, син Чеслава загинув, також загинув один князь з-поміж прибічників узурпатора, а ще двоє князів та п’ятеро княжих синів потрапили до полону. Ані сам Стен, ані його союзники-князі не постраждали. І взагалі, втрати серед переможців виявилися такими незначними, що дехто поквапився пояснити це втручанням Небес. Усе місто блискавично облетіла чутка, що буцім сама Свята Ілона допомагала в бою воїнам свого сина. І багато хто в це вірив, особливо серед простолюду.
А втім, якраз у цьому не було нічого дивного. Якщо для мешканців Галосагу княгиня Ілона була передовсім святою заступницею, що ціною свого життя зупинила вторгнення жорстоких друїдів, то в Південному Неметі, як і в решті земель Західного Краю, на драматичні події дев’ятирічної давнини дивилися трохи інакше, надаючи найбільше значення самому фактові знищення ворожого флоту. Тут Ілону вважали войовничою святою і сприймали її смерть не як трагедію, а просто як перехід від земного життя до небесного. Тому місцеві мешканці вважали цілком природним, що Свята Ілона посприяла своєму синові, позаяк правда була на його боці. Так само думало чимало простих воїнів — і не лише з армії переможців, а і з табору переможених. Стен на власні вуха чув, як деякі бранці на всі лади проклинали своє начальство, включно з самозваним імператором та його прибічниками-князями, за те, що вони мали дурість виступити проти сина святої.
Повертаючись на чолі переможного війська в Інсгвар, Стен мав похмурий і спустошений вигляд. Його соратники пояснювали це втомою від величезного нервового напруження, що його зазнає кожен головнокомандувач, який несе всю повноту відповідальності за наслідки своїх рішень. Але причина була не лише в цьому. Ще Стена пригнічувала думка, що сьогодні словани вбивали свої співвітчизників — а все через те, що їхні князі не можуть мирно поділити між собою владу. Перед битвою і в бою він намагався не думати про це, йому не можна було сумніватися в своїй правоті, бо невпевненість командира згубна для його підлеглих. Зате зараз Стена поймали болісні сумніви. Він переконував себе, що пролита сьогодні мала кров дозволить уникнути великої крові в майбутньому, проте це слугувало йому слабкою втіхою. На відміну від тієї великої крові, яка існувала лише в похмурих прогнозах, мала кров, що пролилася сьогодні, була справдешня, вона пролилася за його наказом…
Зі здобутою перемогою Стенові клопоти на сьогодні не закінчилися. Передовсім він віддав необхідні розпорядження щодо поранених — і своїх, і ворожих; наказав сформувати похоронні команди і домовитися з інсгварськими урядниками про місце та порядок поховання загиблих; а також призначив відповідальних за утримання бранців — це доручення він дав найдовіренішим зі своїх помічників, бо не хотів допустити ніякого знущання над переможеними. Ну й, зрозуміло, слід було забезпечити дармовою випивкою вояків, що проливали за нього свою кров.
Потім довелося залагодити ще низку дрібних, але невідкладних справ, і так могло б тривати аж до самої ночі, якби о шостій вечора Предраг, що тепер почувався справжнім господарем Інсгвара, не скликав усіх воєначальників на урочистий бенкет, улаштований ним на честь перемоги. Отож, на превелике Стенове полегшення, решту справ було відкладено на завтра.
Бенкет видався на славу, хоча урочистим його можна було назвати лише протягом першої години. Присутні пиячили так завзято, що вже о сьомій усі були добряче напідпитку, а о восьмій — п’яні, як дим. Стен і сам хотів гарненько напитися, але мусив стримувати себе, бо його мозок, виснажений за час битви інтенсивним обміном думками з іншими Конорами, міг відреагувати на надмірну кількість алкоголю найнепередбачуванішим чином. Тому він пив дуже помірно, розбавляючи, за ібрійським звичаєм, вино водою, а о пів на дев’яту, розваживши, що вже віддав належне Предраговій гостинності, послався на втому й пішов з бенкету.
Стен і справді почувався дуже втомленим, але його досі не полишало напруження. Дорóгою від князівської резиденції він передумав удаватися до сонних чарів, а визнав за краще відвідати сестру. Сьогодні Стен уже бачився з Марікою, коли по обіді ненадовго заїхав до Лодислава Савича, щоб прийняти привітання від членів Ради, які з цієї нагоди в повному складі зібралися в Залі Дванадцяти. А оскільки ці збори не були офіційними, то Флавіан, з дозволу Стоїчкова, привів з собою Маріку й Алісу. Щоправда, тоді Стенові вдалося перекинутись із сестрою лише кількома словами, а от тепер він вирішив виправити це і провести в її товаристві решту вечора — наразі в Ібрії була лише сьома.