Літа зрілості короля Генріха IV
- Автор: Манн Генрих
- Серия: Вершини світового письменства #54
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Літа зрілості короля Генріха IV». Краткое содержание книги:
— Величносте! Швидше з цієї штовханини. Мій найлюбіший владарю, не забувайте про Жана Шателя та його ніж.
І повела його до одного з довколишніх покоїв; там вона зразу погасила всі свічки, до яких змогла дотягтися. Не випускаючи руки свого владаря, вона прикрила його собою, щоб його не було видно, й прошепотіла:
— Цього вам не слід було робити.
— Люба моя владарко, я не винен, що все так обернулося. Ви ж знаєте, що я хотів убратися магом, от і все А голяр затесався сам. І весь цей балет голярів та магів, хоч вони й розучили дуже ретельно, стався випадково, з недогляду й зненацька, я присягаюсь. — Анрі поцілував її в чарівне підборіддя, бо гарні губенята прикривало мереживо маски.
А в залі тим часом запала якась дивна тиша. Король з Габрієллю визирнули туди, але не добрали, що там сталось. Чийсь по-блазенському змінений голос промекекав у тій тиші:
— Солдати, слухайтесь мого наказу, я придворний вельможа. Заарештуйте оту в зеленому, вона втекла, від мене й прихопила мої самоцвіти.
Відповів йому інший, грубий:
— І добре зробила дівчина, що відшкодувала себе й мене. Адже ви, старий скнаро, й мені не заплатили за звідницькі послуги.
«Ота в зеленому», як її назвали, почала лаятись, і з хрипкого голосу всі зрозуміли, що та лайка справжня. Слова вуличної мови можна наслідувати, але нн тон. Одне слово, там розігралась комічна сцена між дівчиною з вулиці та двома придворними, яких король і його кохана скоро впізнали по голосах.
— Це пан де Роклор, — сказав Анрі.
— А то пан де Варенн, — озвалась Габрієль. Потім додала ще тихіше: — Який жах!
Бо вона раніш за короля здогадалася, що тут хочуть образити її. Пан де Роклор, сподвижник короля ще змолоду и його ровесник, зберіг і тодішні легкі звичаї. «Ненависті до мене він не почуває. Адже він протестант. Але він любить пожартувати — і для жарту тепер зраджує мене перед моїми ворогами, хоч, може, сам того не розуміє».
— От йолопи! — Анрі вже хотів вийти і втрутитись. Та Габрієль спинила його.
— Що це надумав мій Роклор? — спитав він. — А Варенн? Він же колись був у нас із тобою за посланця, листи наші возив. За те він з кухаря став багатою людиною. А тепер удає звідника, ніби насправді він не такий. Хай бог боронить, кругом самі божевільні.
— Не такі вони божевільні, як ви гадаєте, — прошепотіла Габрієль і враз поникла йому на груди. І він побачив, що її очі під маскою блищать від сліз.
— Красуне моя, — шепнув він. — Серце моє.
Перед цим новим горем він розгубився. Там, у залі, вдавали, ніби вони жартують. А те, що подають як жарт, ніколи не слід сприймати поважно, навіть коли воно насправді таке.
Габрієль наполегливо шепотіла:
— В цьому покої є потайні двері. Якби тільки знати, де. Тікаймо звідси, мій найлюбіший владарю!
Та знайти двері, не знаючи достеменно, де вони, було не так легко. Анрі, обстукуючи стіни, наблизився до виходу і вже кілька разів поривався ступити через поріг і урвати всю комічну сценку, бо вже збагнув, яка вона непристойна, зухвала і глумлива. Двоє солдатів з варти теж узяли в ній участь, і поки звідник оборонявся, той, що вдавав придворного, безперестану кликав голяра з бритвою. А повія хрипко верещала, що вона має оборонця, проти якого її нападники нічого не втнуть. Одно слово, далі терпіти не можна, пора втрутитись, бо з кожним їхнім словом стає очевидніше, що вони натякають на мене й мою любу владарку.
Він озирнувся на Габрієль; та стояла, прихилившись до стіни, й гарячково обмацувала її рукою. Проте рятунку вона чекала вже не від потайного ходу. Він сам мав її захистити, і цього ж таки прагнув він. «Якби я міг утрутитись, показатись там з відкритим обличчям!»
Він би й зробив так, та його випередив інший. Той інший був убраний як маг, а зростом і моторністю скидався на короля, і навіть його руку начебто впізнали глядачі, коли він, хапаючи за плечі, розіпхав їх на боки. Голяра він трусонув так, що в нього випала з уже піднятої руки бритва, й турнув його додолу. Звідник Варенн дістав копняка під зад, обидва солдати втекли самі. Лишився тільки пан де Роклор, що й далі щось мекекав по-цапиному. Та й у нього пропала вся охота, коли новий учасник сценки зірвав із себе маску.
То виявився граф де Суассон; яка несподіванка для більшості! Постаттю, та до певної міри й лицем він таки був схожий на свого коронованого кузена, тільки не мав такого гострого розуму й такої величі. І те, й те Суассон за подібних обставин надолужував грізною міною, тож і тепер усе його обличчя та шия густо почервоніли від гніву. Бороду він голив, а то інші з переляку були б подумали, що це справді сам король.