Літа зрілості короля Генріха IV

Змалювавши доладне тільце немовляти, вона описала й подушку, на якій у цю хвилину дівчинку несли, мов коштовність, через церкву святого Уана до купелі. Пишні кавалери й дами — всі, котрим дозволено доторкнутись до нього, — брали подушку з дитям Франції одне в одного з рук. З гаптованої подушки звисала срібляста тканина й горностаєве хутро, шість стіп завдовжки, і привілей нести той шлейф припав мадемуазель де Гіз.

— Усі так ненавидять мене, — шепнула Габрієль. Вона виказала свою тривогу, бо ще була дуже квола. А крім того, відчувала, що перед сестрою її владаря можна не таїтись. — Пані, чи наш владар одружиться зі мною? — прошепотіла вона.

— І не сумнівайся, — сказала Катрін, стала навколішки її погладила молодій матері ліву руку — ту саму, за яку її любий брат мав повести цю жінку до вівтаря. — Ти маєш щирих зичливиць, і одна з них я.

— А хіба є й друга? — спитала Габрієль, від подиву аж голову підвівши з подушки.

— Принцеса Оранська[62], як і я, хоче, щоб король обрав собі за королеву ту, котру слід.

— І це я — та, котра слід? На думку суворої й благочестивої дами, що у себе в Нідерландах, напевне, чує про мене тільки погане?

Стоячи, щоб її мова звучала ваговитіше й переконливіше, її високість сестра короля відповіла:

— Принцеса Оранська однією зі мною віри. Ми, протестанти, віримо в свободу совісті й у вибір серця. Король, мій брат, знайшов ту єдину, якою він хоче володіти до останку, і знайшов її у своєму королівстві.

Більше вона не сказала нічого — і цього мало вистачити надовго. Тому вона зразу вийшла з кімнати й заборонила служницям Габрієлі заходити туди: хай породілля спочине.

Габрієль лежала й намагалась осягти думкою почуте, наскільки це було до снаги ще знекровленому мозкові. Свобода совісті — змісту цих слів вона не розуміла, відчувала тільки, що вони сприятливі для неї. Дві протестантки підтримували її, а більше ніхто; вони обидві хотіли, щоб королева Франції була родом із цієї країни. Нe принцеса з чужоземного монаршого дому, хоч би якого могутнього, не інфанта, не ерцгерцогиня, не багата княжна. Не купа грошей і могутня рідня, — те, про що день і ніч думав пан де Роні, шукаючи по всій Європі пари, найвигіднішої для короля.

Про це Габрієль давно знала. Холодний розрахунок щирого слуги, ненависть усіх, хто дивився на неї й на її рід звисока, — і те, й те, на жаль, не було для неї таємницею. Скоріш воно було звичне. Тільки любов короля й «вибір серця» давали їй змогу бачити суворе й жорстоке життя все ж таки пом'якшено, крізь рожевий серпанок. Вона боялась інфант, але внутрішня осторога озвалася в ній лиш недавно — відколи її любий владар почав чекати навали кривих шаблюк зі сходу. Так, якби не його передчуття небезпеки, в ній це передчуття не озвалось би; але тепер, завдяки дітям, вона стала часточкою його крові й плоті. Вона вже другу дитину народила своєму владареві, й небезпеки начебто спинились, одначе тільки на сьогодні та, може, на завтра. Але вона передчувала, що потім усе почнеться спочатку.