Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)
- Автор: Льюис Клайв Стейплз
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Книжковий клуб "Клуб Сімейного Дозвілля"
- ISBN: 978-617-12-7122-7
- Переводчик: Віктор Шовкун++
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)». Краткое содержание книги:
Одного дня двоє братів і дві сестри Певенсі потраплять у Нарнію — чарівну країну одвічної зими, населену фавнами і наядами, гномами і єдинорогами, добрими велетнями, драконами і звірятками, що вміють розмовляти… Тоді здійсниться давнє пророцтво про чотирьох людських дітей, які сядуть на трони величного Кейр-Паравелю, настане Різдво, повернеться лев Аслан, буде переможена Біла Чаклунка — а чарівні пригоди триватимуть…
Такою була історія, яку повідав голос ватага. Її, правда, довелося тут чимало скоротити й випустити те, що говорили решта голосів. Бо щойно оповідач проказував якихось п’ять-шість слів, як інші навперебивки вторували, підтакували та підтримували. Тож нашим мандрівникам вартувало о-го-го яких зусиль дослухати все це до кінця.
Коли голос ватага вмовкнув, запала дуже довга тиша.
— Усе-таки, — сказала зрештою Люсі, — я щось не доберу розуму, до чого ж тут ми?
— Як «до чого»? — розхвилювався ватаг. — Стривайте, невже я пропустив найголовніше?
— Пропустив, ще й як пропустив! — радісно заторохтіли його невидимі супутники. — Так хитро пропустити не кожне зможе! Молодець, ватаже! Так тримати!
— Не знаю, чи варто мені переказати свою розповідь іще раз, — почав голос ватага.
— Не варто, не треба! — злякано вигукнули Каспіан та Едмунд.
— Так що, коли вже бути зовсім стислим, — сказав голос ватага, — ми багато-багато років ждали-дожидалися, коли з дальніх країв приїде дівчинка — подібна до вас, юна пані, — яка підніметься нагору, розгорне чарівницьку книгу, віднайде там замовляння від невидимості й прочитає його. І присягли ми, що коли прибудуть на цей острів чужоземці — з маленькою дівчинкою, ясна річ, бо інакше й присягати не було чого, — то ми їх звідси не відпустимо доти, доки не зроблять те, що ми хочемо. Тому, шановні, якщо ваша дівчинка не згодиться це зробити, то доведеться нам взяти на себе прикре діло: перерізати вам усім горлянки. Ви вже на нас тоді не тримайте лиха, якщо все на так обернеться. Бо ж ми, як-ніяк, давали обіцянку.
— Щось я не бачу вашої зброї, — не піддавався Ріпічип. — Вона у вас що, теж невидна?
Та не встиг він договорити, як повітря пронизав свист, і над ними задеренчав спис, що увіткнувся в дерево.
— Адже це спис, хіба ні? — сказав голос ватага.
— Авжеж, авжеж, спис, — підхопили решта голосів. — Відмінний кидок, ватаже!
— І його пущено моєю рукою, — продовжував голос ватага. — Зброя наша стає видною лише тоді, коли ми випускаємо її з рук.
— Але чому ви хочете, щоб це зробила саме я? — запитала Люсі. — У вас що, своїх дівчаток немає?
— Ми боїмося, боїмося! — закричали всі голоси як один. — Ми нагору не підемо!
— Інакше кажучи, — сказав Каспіан, — ви вимагаєте, аби ця леді пішла назустріч якійсь небезпеці, на яку ви не наважуєтеся наражати своїх братів та сестер?
— Авжеж, авжеж! — зраділи голоси. — Дуже добре сказано! Відразу видно — хлопець головатий!
— Та як ви смієте зневажати… — почав був Едмунд, та його перервала Люсі:
— А коли мені треба піднятися нагору — вдень чи вночі?
— Вдень, вдень, звісно ж, вдень, — сказав голос ватага. — Для чого ж уночі? Уночі не треба. Хіба можна йти нагору, коли темно? Бр-р-р!
— Хай так, тоді я згодна, — сказала Люсі. — Ні, не треба мене відмовляти, — додала вона, обертаючись до своїх друзів. — Ви ж бачите, сперечатися — марна річ. Їх тут багато, нам із ними не впоратися. А так у нас з’явиться шанс.
— Але ж там чаклун, — сказав Каспіан.
— Я знаю, — відповіла Люсі. — Та він може виявитися не таким уже й страшним. Чи ж тобі не здається, що ці хлопці-молодці самі не дуже-то хоробрі?
— І не дуже-то розумні, — докинув Юстас.
— Послухай, Лу, — сказав Едмунд. — Ми не маємо права пускати тебе туди. Спитай Ріпа — я певен, він скаже те саме.
— Та я ж і своє життя рятую, — заперечила Люсі. — Адже теж не хочу, щоб мене розрубали на шматочки невидимі мечі.
— Її величність правильно кажуть, — погодився Ріпічип. — Будь ми певні, що зможемо врятувати її в бою, — ніхто б і на секунду не замислився. Але такої певності у нас нема. До того ж те, про що вони просять, зовсім не є безчестям для її величності, а навпаки — шляхетний і звитяжний вчинок. І якщо королева не боїться спіткати чаклуна, то перечити я не буду.