Літа зрілості короля Генріха IV
- Автор: Манн Генрих
- Серия: Вершини світового письменства #54
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Літа зрілості короля Генріха IV». Краткое содержание книги:
Один із нормандських панів відказав украй обережно: якби й з'ясувалося, що актор-трагік своїм мистецтвом може надати власному обличчю будь-якого виразу, давні греки, як відомо, не стали б за це поважати його менше.
— Сто чортів, — промурмотів Анрі,— цей має мене за комедіанта.
Ремісники та скотарі знов же заспокоїли його: для них вирішальним було те, що він чогось досяг.
— Того разу, як він з'явився до нас, він був злидарем. А тепер — така пишнота! Цей уміє гребти грошики, при ньому можна жити!
Від тих слів по всіх перебіг шанобливий дрож. Цією хвилиною скористався маршал де Матіньйон, якого Анрі сам вибрав собі на підтримку.
— Люди добрі,— сказав маршал. — Чим король скоряє й вас, і ще й таких, котрі не рівня вам, — це сила така, що ні з чим не зрівняєш, бо нею наділяє сам бог, і то дуже мало кого. Оце і є велич.
Що таємничіше було для них це слово, то сильніш воно впливало на них. Їх і так щось дедалі більше схиляло відступити від звичної розважності, а слово «велич» іще дужче спонукало їх до того; бо вони справді відчули в ньому ту велич, тільки не знали досі, як її назвати. Тепер би вони погодилися з будь-чим, а коли Матіньйон ще розповів їм, що ця велика людина ще нікого не вшановувала такою близькістю й довірою, ці холодні північани просто-таки розпалились. Вони говорили всі водночас, вихвалялись відвагою та готовністю віддати все, що мають, а не тільки одно су а кожного лівра; ні, півлівра, а то й більше! Їм зразу стали звичними вислови «велика людина», «велич», ба навіть «улюбленець народу». І це слово було вимовлене!
Анрі за своєю завісою розчув його — посеред усього гомону воно не уникло його слуху. В першу мить він аж злякався й похилив чоло. Та зразу ж підніс його ще вище i промовив: «Виграно!» А в думці додав: «Чи ж надовго… Дай боже, щоб хоч доти, доки цей захват пошириться й на інші мої провінції, а їх легше розворушити, ніж цю. Я недарма почав звідси. Треба, щоб весь мій народ і королівство прокинулися вчасно й були напоготові, коли зі сходу ринуть дикі коні й криві шаблюки».
В залі міністр, пан де Вільруа, грюкнув кулаком по столу, за яким писали протоколи, і оголосив: усім особам простого стану, що засідали тут, його величність надає дворянство. Тоді запала глибока тиша, і тривала вона, аж поки в одного селюка — певне, від збентеження — вирвався непристойний звук, ще й дуже гучний.
— Нехай величність пробачить, але ж і простому духові треба якось вийти з нас, — сказав винуватець під загальний веселий регіт.
Зрозуміло, що найменше схвилювала велич короля і його разючий успіх його власних, привезених із собою, вельмож — насамперед духовних. Один із двох кардиналів нагадав другому рядки з Горація, що означають: «Він нехтує тим, що вже має, і запобігає перед тими, котрі його не хочуть».
— Transvolat in medio posita, et fugentia captat, — із якнайчистішою італійською вимовою процитував кардинал вірша. Латина другого мала французький присмак:
— Nil adeo magnum…
Зате він навів Лукреція, заримувавши відразу рідною мовою:
Ці знавці поезії моргнули один одному, але папський легат відвів очі: він хоч приїхав сюди, але напевне сподівався побачити, що король остаточно провалиться. А виявилося, що побито його самого, і в душі він жалібно нарікав; а втім, пам'ять на класиків була в нього не гірша.
Так переклав він рядки з Вергілія: «Nescio quis teneros oculus mihi fascinat agnos», — і покинув залу; йому аж ноги підгиналися. За ним розійшлася й решта.
Коло дверей один нормандський вельможа сказав до одного з верховних суддів:
— Навіть мені згадалося давнє речення: «Fortis imaginatio generat casum». Коли хтось дуже яскраво уявить собі щось, воно ста' для нього дійсністю.
Вчений правник уже на порозі відповів йому:
— Пане мій, ви чудово збагнули натуру нашого короля.
Вони виходили з зали останніми, і король виразно розчув їхні слова. Він аж вистромив голову з-за завіси, щоб подивитись їм услід, і завважив, що в нормандця така сама довга, рівна спина й світла шкіра, як у його Роні. Звичайно, не кожен може бути статуєю з собору. Навіть у тверезості духу та в кам'яній суворості бувають м'якші відтінки. «Мій Роні приніс мені на службу досконалий вияв північної породи, в грі він усе поставив на мене, а в таких, як він, це означає відданість, поки я й живу».