Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)

Люсі розуміла, що тепер не час сидіти та гадати, хто це був. І, коли гуркіт стих, вона схопилася на рівні ноги і дременула що є духу навздогін за іншими.

А вони тим часом уже дійшли до будинку — невисокого, з багатьма вікнами; його стіни з м’якого черепашнику наполовину заросли плющем. Звідти не було чути аніякого звуку, і Юстас сказав:

— По-моєму, там нікого немає.

Однак Каспіан мовчки показав на трубу, з якої йшов дим.

Широкі ворота були не замкнені, і всі зайшли до двору, вибрукуваного сірим кругляком. Ось тут вони вперше і відчули, що на острові відбувається щось дивне. Посеред двору стояв водяний насос, а над ним висіло відро. У цьому, звісно, нічого дивного не було. Та підойма насоса рухалася вгору-вниз, хоча поряд не було ані душі.

— Тут не обійшлося без чаклунства, — повідав Каспіан.

— Це автоматичний механізм! — із виглядом знавця заперечив Юстас. — Нарешті ми потрапили до цивілізованого краю.

Та цієї миті до двору влетіла розпашіла та захекана Люсі. Не встигши як слід відхекатися, вона впівголоса переказала, що їй привелося підслухати. І коли вони збагнули що до чого, то й навіть найхоробріші з них занепали духом, якщо не сказати — підібгали хвіст.

— Незримі недруги, — пробубонів Каспіан, — які до того ж відрізали нас від човна… Авжеж, становище не з приємних.

— Люсі, розкажи нам докладніше, які вони з себе, — попрохав Едмунд.

— Еде, та що ж я розповім, якщо я їх зовсім не бачила?

— А кроки їхні схожі на людські?

— Кроків я взагалі не чула — лише голоси та цей жахливий гуркіт, немовби обухом по землі!

— Цікаво, — мовив Ріпічип, — а чи стануть вони зримі, якщо їх простромити шпагою?

— Схоже, нам доведеться це перевірити, — невесело пожартував Каспіан. — Відійдімо звідси, бо той, що стоїть біля насоса, усе чує!

Вони вийшли з двору на алею, де можна було хоч якось схоронитися за деревами.

— Хоча взагалі-то, — зауважив Юстас, — який сенс ховатися від тих, кого не бачиш? Можливо, вони десь тут, зовсім поруч…

— Скажи, Дрініане, — задумливо промовив Каспіан, — а що, коли ми залишимо човна противнику, а самі вийдемо на берег подалі від нього і дамо сигнал кораблю, щоб нас узяли на борт?

— Тут надто мілко, ваша величносте, — відгукнувся Дрініан.

— А ми попливемо до нього самі, — запропонувала Люсі.

— Ваші величності, — втрутився Ріпічип, — будь ласка, вислухайте мене. Смішно й подумати, що від невидимого недруга можна втекти навшпиньки чи відповзти геть тишком-нишком. Якщо ці створіння вирішили викликати нас на бій, то, уже повірте, вони цього доможуться. І чим би це не закінчилося, я краще стрінуся з ними віч-на-віч, аніж дозволю спіймати себе за хвіст!

— Як на мене, Ріп має цілковиту рацію, — визнав Едмунд.

— До того ж, — додала Люсі, — коли Рінс і матроси побачать, що ми з кимось б’ємося, вони обов’язково стануть нам у допомозі.