Після війни. Історія Європи від 1945 року
- Автор: Джадт Тони
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7866-15-1
- Переводчик: Катерина Зарембо
- Жанр: История
Электронная книга - «Після війни. Історія Європи від 1945 року». Краткое содержание книги:
Тоні Джадт вирішує переписати історію після Другої світової війни з погляду сучасності. У цій книжці автор розкладає по полицях повоєнне минуле як Західної, так і Східної Європи. Опираючись на дослідження шістьома мовами, Джадт розповідає, на чому стояв світ після війни, відлуння якої чутно й сьогодні.
Навала американського кіно в Європі була насамперед зумовлена економічними міркуваннями. Фільми із США завжди продавалися в Європі та приносили Америці гроші. Але після Другої світової війни американські продюсери, затиснуті між молотом зниженого внутрішнього попиту на кіно та ковадлом вартості кіновиробництва, яка постійно зростала, надто затято лобіювали вихід на європейські ринки. Натомість європейські уряди більш неохоче, ніж будь-коли, відкривали свої внутрішні ринки для американської продукції: місцева кіноіндустрія, яка залишалася важливим сегментом, особливо для Британії та Італії, потребувала захисту від американського «демпінгу»; а доларів було надто мало, і вони були надто цінні, щоб витрачати їх на купівлю американських стрічок.
Уже в 1927 році парламент Великої Британії ухвалив закон, який запроваджував квотну систему: 20% усіх фільмів, які виходили в прокат у Британії, до 1936 року мали бути британського виробництва. Після Другої світової війни британський уряд прагнув до 1948 року підняти цю квоту до 30%. Французи, італійці й іспанці мали схожі або навіть амбітніші цілі (німецька кіноіндустрія, певна річ, була не в тому становищі, щоб вимагати подібного захисту). Але потужне лобі Голлівуду змушувало Державний департамент продовжувати тиск на європейських партнерів, а згода на ввезення американських фільмів ставала частиною будь-якої великої двосторонньої торговельної чи кредитної угоди між США та їхніми європейськими союзниками в першому повоєнному десятилітті.
Наприклад, за домовленостями Блюма — Бірнса[160], укладеними в травні 1946 року, французький уряд дуже неохоче пішов на зниження захисних квот із 55% продукції вітчизняного кінематографу на рік до 30%, що в підсумку призвело до скорочення французького кіновиробництва вдвічі. Уряд лейбористів у Британії так само не зміг втримати оборону перед американським імпортом. Обмежити постачання американського кіно вдалося тільки Франко в Іспанії (попри спробу американських виробників «бойкотувати» іспанський ринок у 1955‒1958 роках) — значною мірою тому, що він не мав звітувати перед громадською думкою чи зважати на несприятливі політичні наслідки своїх рішень. Але навіть в Іспанії, як ми бачили, кількість американських фільмів значно переважала продукцію місцевої кіноіндустрії.
Американці знали, що роблять: коли після 1949 року європейські уряди почали вводити податки на касові збори кінотеатрів, щоб надати підтримку місцевим кіновиробникам, американські виробники почали інвестувати в знімання стрічок за кордоном, а вибір конкретного місця для створення однієї чи низки кінокартин часто залежав від доступного тоді обсягу місцевої субсидії. Через певний час європейські уряди зрозуміли, що опосередковано, через місцевих посередників, cубсидують Голлівуд. До 1952 року 40% прибутку американської кіноіндустрії надходило з-за океану, здебільшого з Європи. Шість років по тому ця цифра сягне 50%.
Оскільки на європейському ринку переважала Америка, європейські фільми того часу не завжди є надійними джерелами для розуміння досвіду чи почуттів європейських глядачів. Британські глядачі мали особливо високі шанси сформувати уявлення про тогочасну англійськість не лише безпосередньо з власного досвіду, а й із голлівудського зображення Англії. Варто зауважити, що серед фільмів 1940-х років «Місіс Мінівер» (1942) — дуже англійська історія внутрішньої стійкості й витривалості, стриманості й наполегливості середнього класу, показово знята на тлі трагедії в Дюнкерку, де всі ці якості були вияскравлені якнайкраще, — була суто голлівудським продуктом. Однак для покоління англійців, які вперше побачили цю стрічку, вона дуже довго залишатиметься найсправжнісіньким утіленням національної пам’яті та сприйняття себе.
Що ще робило американські фільми такими привабливими (окрім шарму й блиску, яких вони додавали до сірості, у якій їх переглядали), то це їхня «якість». Вони були добре зняті, і зазвичай із використанням набагато кращих матеріалів, ніж міг собі дозволити будь-який європейський кіновиробник. Утім вони не були «втечею від реальності» на кшталт «бурлескних комедій» чи неймовірних романтичних історій 1930-х років. Насправді деякі з найпопулярніших американських фільмів кінця 1940-х років належали до жанру «фільм-нуар»[161] (як їх пізніше охрестили європейські шанувальники). Їх могли знімати в жанрі детективу чи соціальної драми, однак настрій — та кінематографічна будова — був темнішим і похмурішим, ніж в американських фільмах попередніх років.
160
Підписаний державним секретарем США Джеймсом Бірнсом та представником французького уряду Леоном Блюмом, договір мав на меті зменшити борг Франції перед США й отримати нові кредити в обмін на відкриття французького ринку для американських товарів, зокрема кінофільмів. Через різку критику всередині Франції у 1948 році договір переглянули. — Прим. наук. ред.
161
Film noir (фр.) — «чорне кіно» — напрям в американському кінематографі 1940–1950-х років. — Прим. пер.