Після війни. Історія Європи від 1945 року
- Автор: Джадт Тони
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7866-15-1
- Переводчик: Катерина Зарембо
- Жанр: История
Электронная книга - «Після війни. Історія Європи від 1945 року». Краткое содержание книги:
Тоні Джадт вирішує переписати історію після Другої світової війни з погляду сучасності. У цій книжці автор розкладає по полицях повоєнне минуле як Західної, так і Східної Європи. Опираючись на дослідження шістьома мовами, Джадт розповідає, на чому стояв світ після війни, відлуння якої чутно й сьогодні.
Такі суворі обмеження в дусі високочолого едвардіанського реформаторства, очевидно, вирізняли саме Британію. Але ця атмосфера була знайома мешканцям усього континенту. Школи, церкви, державне радіо, упевнений та повчальний тон авторитетних газет і навіть жовтої преси, а також виступи та вбрання публічних осіб усе ще пов’язували європейців зі звичаями та правилами минулого. Ми вже зауважували, скільки політичних лідерів того часу представляли попередню епоху: британця Клемента Еттлі цілком можна було уявити у вікторіанській місії до промислових трущоб, і взагалі доволі логічно, що прем’єр-міністр, який очолював перехід Британії до сучасної держави добробуту, почав свою державну кар’єру, працюючи волонтером у лондонському Іст-Енді ще до Першої світової війни.
На тлі цієї картини старої Європи — Європи, що рухалася зі швидкістю минулих днів і в одну мить зміненої війною та обмеженої довоєнним порядком речей і звичаями — мусимо відзначити безсумнівно сучасний формат її головного джерела розваг. Це була золота доба кінематографу. У Британії відвідуваність кінотеатрів різко зросла одразу після закінчення війни, коли в 1946 році в п’яти тисячах кінотеатрів по всій країні продали 1700 мільйонів квитків. У той рік кожен третій британець щотижня відвідував місцевий кінотеатр. Навіть у 1950 році, коли відвідуваність уже почала падати, середньостатистичний англієць чи англійка ходили в кіно двадцять вісім разів на рік, що було на 40% частіше, ніж в останній рік перед війною.
Поки в 1950-х роках ХХ століття аудиторія британських кінотеатрів поступово зменшувалась, у континентальній Європі вона продовжувала зростати. Тисяча нових кінотеатрів відкрилося у Франції упродовж першої половини 1950-х, приблизно стільки ж — у Західній Німеччині; в Італії з’явилося 3 тисячі нових кінотеатрів, а загалом станом на 1956 рік їх було 10 тисяч. У попередній рік відвідуваність кінотеатрів в Італії вимірювалась 800 мільйонами проданих квитків (удвічі менше, ніж у Великій Британії за приблизно такої самої кількості населення). Кількість глядачів кіно у Франції, яка сягнула піка наприкінці 1940-х років, і близько не могла дорівнятися до показників Британії чи навіть Італії[157]. Те саме стосувалося і Західної Німеччини: у Федеративній Республіці відвідуваність кіно досягнула максимуму тільки в 1959 році. Але за іншими критеріями аудиторії були справді великі — навіть в Іспанії, де кількість кіноглядачів у розрахунку на душу дорослого населення в 1947 році була однією з найвищих у Європі.
Частково цю післявоєнну популярність кіно спричинив попит (особливо на американські фільми), стримуваний у час війни: його підігрівала заборона на більшість американських стрічок з боку нацистів, Муссоліні (після 1938 року) та режиму Петена у Франції, а також загалом воєнний дефіцит. У 1946 році 87% касових зборів в Італії приносили закордонні (здебільшого американські) фільми; з близько 5 тисяч фільмів, які були в прокаті в Мадриді від 1939 і до кінця 1950 року, 4200 були іноземними (знову ж таки, переважно американські). У 1947 році французький кінематограф випустив 40 фільмів — проти 340, імпортованих зі Сполучених Штатів. Американське кіно було не просто доступне в необмеженій кількості, а ще й користувалося популярністю: найбільш комерційно успішними стрічками в післявоєнному Берліні стали «Золота лихоманка» Чапліна й «Мальтійський сокіл» (знятий у 1941 році, але під час війни недоступний у Європі).
Однак американське домінування в післявоєнному європейському кінематографі завдячувало не лише вибагливому народному смаку. Політичний контекст теж мав значення: «позитивні» американські фільми завалили Італію саме напередодні вирішальних виборів 1948 року; тоді ж Державний департамент заохочував студію Paramount перевидати стрічку «Ніночка»[158] (зняту в 1939 році), щоб люди голосували проти комуністів. І навпаки, Вашингтон висунув вимогу, щоб кінофільм Джона Форда «Грона гніву» (створений у 1940 році) притримали від показу у Франції: несхвальне зображення Америки за років Депресії могла використати Французька комуністична партія. Загалом американський кінематограф був частиною американської «м’якої сили», і як такий — важливою перевагою в культурній «холодній війні». Сцени, що зображували Одесу у фільмі «Броненосець “Потьомкін”», могли перетворити естетичну оцінку на політичну прихильність тільки серед інтелектуалів; але всі, зокрема й інтелектуали, могли оцінити Гамфрі Боґарта[159].
157
Однак зауважте, що у Франції про кінематограф писали більше, ніж у Британії та Італії разом узятих.
158
«Ніночка» — романтична комедія 1939 року студії Metro-Goldwyn-Mayer, у якій критично зображено Радянську державу й показано її відсталість порівняно з капіталістичним Заходом. У кінострічці комуністка Ніночка, яку грає Ґрета Ґарбо, закохується в графа Леона д’Альґу і залишає Радянський Союз. — Прим. пер.
159
Гамфрі Боґарт (1899‒1957) — знаковий американський кіноактор, один із провідних представників кіножанру «нуар». — Прим. пер.