Людина біжить над прірвою

Полум’яний памфлет Івана Багряного, його пристрасна розповідь про страждання українських робітників, селян, інтелігенції (як і інших народів) у більшовицькому «раю» та про свої власні поневіряння, — стає в 40-і роки одним із тих документів, які допомогли змінити ставлення західної громадськості до проблеми «переміщених осіб». [...]

[...] Микола Шлемкевич, відомий філософ, політолог і есеїст, далекий своїм світоглядом і політичними переконаннями від Багряного, у своєму часописі «Листи до приятелів» опублікував у червні 1957 року статтю, присвячену двом далеко не схожим, але однаково важливим в українському житті постатям: Євгенові Маланю-кові й Іванові Багряному. Він, зокрема, писав:

«Євген Маланюк, Іван Багряний — це, можна сказати, сьогодні найбільш відомі наші письменники за межами України. Здавалося б — два світи! А все ж є в них деякі подібності, і то не тільки та, що 1957 року завдяки ювілею першого (60-річний ювілей Є.Маланюка) і успіху другого (обрання І. Багряного головою УНРади) увага суспільства причарована їхніми прізвищами. Життєва постава і дух обох письменників глибоко заякорені в політичній проблематиці України 20-го ст. З неї беруть вони вітхнення, тематику, образи.

Є різниці в життєвій поставі: Є.Маланюк не посягав на ролю політичного провідника; він був і досі є ведений. Багряний став політичним провідником і визнаним авторитетом порівнюючи численної і дисциплінованої групи, і саме цього року дійшов однієї з найвищих почестей, які є в розпорядженні нашого суспільства в вільному світі — він обраний головою УНРади. Та це різниці особистої постави в житті, але не в сфері літератури-мистецтва, де їх справжня батьківщина і сила. Там оба є вірними резонаторами настроїв і духа своїх суспільств: Є. Маланюк націоналізму 20-х і 30-х років, І. Багряний — покоління, що свій український патріотизм переживало в хвильовістському серпанкові, щоб аж у вільному світі влитися туди, куди логічно повинен був влитися той патріотизм — в українське державництво. В цій сфері і в цьому розумінні вони оба ведені. Настрої і ідеї, що ними наповнені, іноді навіть переповнені їх твори, знайшли першу мову й яскраве оформлення в публіцистиці». [...] Водночас публіцистика Івана Багряного подає приклади послідовного, безкомпромісного і аргументованого викриття російського великодержавного шовінізму — як у його популярно-вульгарних формах, так і у «прогресистських» та «інтелектуалістських». У нього була та швидка і непомильна реакція на імперіалістичний подразник, якої так бракує нам...