Людина біжить над прірвою

ББК 84.4УКР6 Б14

Серія «Бібліотека шкільної класики» заснована 2005 року

Обкладинка Тетяни Кущ

Передмова Наталії Комар

Багряний, Іван.

Б14 Людина біжить над прірвою: для ст. шк. віку / Іван Баг

ряний; передм. Н. Комар. — К.: Школа, 2009. — 320 с. — (Бібліотека шкільної класики).

ІвВИ 978-966-339-841-9 (НКП)

Розраховане на школярів, вчителів, студентів-філологів, усіх, хто цікавиться творчістю І. Багряного.

ББК 84.4УКР6

ISBN 978-966-339-841-9

© Видавництво «Школа», 2009

«...ПО ЛІНІЇ НАЙБІЛЬШОГО ОПОРУ»

Ім'я Іван Багряний, за словами Григорія Костюка, товариша юних літ, письменника, «вперше... забриніло в другій половині 1926 p.». Саме тоді за таким підписом з'являються поезії на сторінках журналів «Глобус», «Життя і революція», «Червоний шлях» та ін. Цим псевдонімом (справжнє прізвище Лозов'яга, що десь на шляху родини в умовах державної русифікації набуло суфікс «ін» — Лозов'ягін) було означено авторство опублікованих наприкінці 20-х pp. минулого століття збірки поезій «До меж заказаних», віршованого роману «Скелька», поеми «Ave Maria», як і всіх наступних творів, виданих починаючи з 40-х pp. XX ст. за кордоном. У Радянському Союзі всі його твори від 1932 р. до початку 1990-х були заборонені.

Відомий й інший псевдонім Івана Павловича — І. Полярний, з яким він дебютував у прозі збіркою оповідань «Чорні силуети» ( 1925), ним підписував свої перші публікації в періодиці. Обидва псевдоніми відповідали його характеру як письменника і політика і вибору ним життєвого шляху. Полярний — тобто протилежний, супротивний, що засвідчено його творчістю, тоталітарному режиму, політиці зденаціо-налізації народу України. Але від цього імені довелося відмовитися — виявилося, що існував (теж друкувався) двійник — Леонід Полярний.

Стосовно обрання псевдоніма Багряний існує чимало версій: за часом народження (2 жовтня 1906 р. — в Охтирці на Полтавщині осінь вражає красою барв), під впливом «багряних коней нашої геніальної революції» — образного витвору М. Хвильового, дворічного «ентузі-астичного» перебування в комсомолі (хоча 1925 року він вибув із нього). Можливо, одна з них, що нею надто вже дошкуляли «нікому не відомі суб'єкти», як їх означує Григорій ІСостюк, які «вешталися серед еміграційної спільноти» й «систематично... цькували» письменника, викликала сатиричну відповідь «ПОЛІТИЧНИЙ БАЛАГАН, або ЩЕ ОДИН КОМУНІСТ (Матеріал для доносу відомих панів)»:

Візантійський імператор Костянтин Багрянородний Був великий конспіратор —

КОМУНІСТ він був природний,

Бо чому такий кривавий,

Ну чому Багрянородний?!

То ж бо й є! Це — комуніст,

І загірний хвильовист,

І старий уердепівець,

А в цілому — багрянівець.

Оцінюючи поему «Гуляй-поле», написану І. Багряним у 1943 р. під враженням його участі в українському націоналістичному підпіллі в Галичині, Г. Костюк наголошує, що вона — «жаский крик душі поета, людини і патріота». Так можна визначити пафос загалом всієї творчості Багряного, оскільки вона є вираженням болей і страждань світу малого — його Охтирки, його родини, і світу великого, в центрі якого Україна. У присвяті до поеми «Ave Maria», виданій самвидавом, без дозволу цензури, в 1929 p., поет називав тих, до кого адресував свій «крик»: «Всім бунтарям і протестантам, / Всім, хто родився рабом — і не хоче бути ним, / Всім скривдженим і зборканим, і своїй бідній матері / Крик свого серця присвячую». Цей «жаский крик» — наслідок трагізму доби, мітами якої стали акції закатування на очах підлітка Івана його 92-річного діда, бо був проти комуни, і дядька, колишнього воїна Української Народної Республіки, «представниками чека і більшовицького «істреботряду», заслання другого дядька на Соловки, де він і загинув, «винищення українського селянства» у процесі колективізації, «Голод-Комісар» і доля самого поета.

Тужливу картину життя-небуття в Україні 20-х pp. XX ст. зобразив І. Багряний у вірші «Туман»:

Гей, нема, нема. Тут страшна зима, —

Мгла, відчай і сон над оселями.

Понад садом — крук, понад степом — свист І собачий брех понад селами.

Ні шовкових рос. Ні пісень нема.

Лиш одні сніги та липкий туман.

Ця пейзажна панорама вибудовується на образах-символах, кожен з яких є уособленням руїни, смерті (зима, мгла, сон, крук, собачий брех). Такий їх зміст посилюється відкритим запереченням життя — «нема», трагедійними епітетами «страшна», «липкий», «відчай». «Крик» поета не був криком розпачу — він кликав до бунту. Саме цим було вмотивоване його звернення до «бунтарів і протестантів». У передмові до поеми «Ave Maria» І. Багряний висловив своє кредо людини і митця: «Ходити тільки по лінії найбільшого опору — і ти пізнаєш світ». Відповідно до нього постав у поезії «Батіг» (1926) образ батога як символ вселенського пригноблення. Саркастично уславлюючи вдосконалення батога у світі «цивілізаційної диктатури» (колись «мотузяний», «шкіряний», він став «дротяним»), автор наголошує на зміні його статусу — «спеціально для людей»: