Сучасна польська повість
- Автор: Филипович Корнель, Махеєк Владислав
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Олена Медущенко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Сучасна польська повість». Краткое содержание книги:
У «Змовниках» В. Махеєка постають картини життя в Польщі за часів диктатури Пілсудського: сваволя поліції, убоге животіння містечкової бідноти, діяльність підпільників-комуністів і на тлі всього цього — перше трудне і болюче кохання селянського хлопця до дочки багатого адвоката.
Повість Р. Клися «Какаду» присвячена боротьбі проти гітлерівських окупантів: йдеться про бійця руху Опору, що віз зброю партизанам, про його небезпечні пригоди…
Б. Когут у повісті «Кому дозволено жити» розповідає про боротьбу за соціалістичну Польщу в перші повоєнні роки.
Корнель Філіпович своїм твором «Чоловік — це дитина» розвінчує сучасного міщанина з його споживацькою філософією і утверджує ідеал сильної, цілеспрямованої, морально здорової людини, активного громадянина нової Польщі.
Те, про що я пишу, сталося не відразу. Батько довгенько не зважувався прийняти цю пропозицію, не давав відповіді, бо мама про переїзд. І слухати не хотіла.
Справа тяглася близько двох місяців, відбулося кілька родинних нарад з участю тіток, але здебільшого без батька, на них говорилося про ненадійне становище західних земель, дорожнечу, брак стабільності, про тривожні події в Європі, які можуть призвести до війни, а що таке війна, ми вже знали. Не можу сказати, що врешті вирішило справу, пам’ятаю тільки: це сталося на черговому родинному засіданні, на яке тьотя Міля спізнилась. Ми чекали на неї; батько цього разу був дома, читав газету. Тьотя Міля, як я вже сказала, прийшла з запізненням. Вона ввійшла в пальті й капелюшку, стала на порозі й мовчки, нервово почала стягати рукавички. Обличчя в неї було червоне, схвильоване.
— Що з тобою, Мілю?! — скрикнула моя мама.
Тітка трохи помовчала, потім сказала:
— Козяр зі мною не привітався.
— Може, він просто тебе не помітив? — сказав мій батько.
— Не помітив… — тітка презирливо глянула на нього, склала рукавички й сіла коло столу.
Словом, ми довідалися, що голова районної ради Козяр, який з першого класу вчився разом з чоловіком тьоті Мілі і зробив їй стільки добра, не привітався з нею, а на те, напевно, були якісь поважні причини. Але які саме? Отож-бо й воно! І хоч ми цього не знали, нам раптом стало дуже сумно, тривожно й сиротливо. Хто знає, як буде далі? Може, ще гірше, ніж раніш?
— А, дайте мені спокій… — сказав нарешті батько і вийшов з кімнати.
— Так, це легше яа все, — зауважила моя мама, і нарада тривала вже без батька.
Незабаром я теж пішла, бо в мене був семінар. Через дві години, коли я повернулася, питання про переїзд на західні землі вже вирішили.
Спочатку була думка, що я переведусь у Вроцлавський університет і житиму там на квартирі або щодня їздитиму до Вроцлава — це двадцять з гаком кілометрів, але потім постановили, що я залишусь, оселюся в тітки Марисі й закінчу навчання там, де почала. Різдво ми святкували вже в новій квартирі.
17 квітня 1957 p.
Вчора я одержала листа від Кшиштофа. На великодні канікули він приїздить на кілька днів до Сверкова, сам-один. Пропонує зустрітися в «Літературній кав’ярні», згадати нашу юність.
Це запрошення мене і не порадувало, і не засмутило.
Той день у Сверкові… як давно це було, минуло вже цілих чотири роки! Я, власне, забула про ту пригоду, а її фізіологічний бік, коли про нього подумала, здався мені такою ж дрібницею, як випадання розхитаних молочних зубів, — пригадую, я навіть охоче пускала в хід пальці, щоб їх позбутися. Трохи ніяково мені стало тільки тоді, коли я заглянула у свій щоденник і натрапила на запис про маленькі бутербродики, яких мама наготувала мені на цю прогулянку. Не знаю, як назвати це почуття, — мабуть, то був сором, хоч таємниця так і не розкрилась, отже, почуття це суто інтимне і таким залишиться назавжди. Може, колись, як я постарію, а мама буде вже зовсім старенька, одного дня я скажу їй: «Пам’ятаєш, мамо, як ми з Анджеєм, Іреною і Кшиштофом їздили на дачу у Сверків? Знаєш, я тоді втратила дівоцтво». Так, може, колись я це і скажу їй. Але ніколи не зможу сказати: «Ті маленькі, гарненькі бутербродики, котрі ти мені дала на дорогу, щоб, як ти говорила, Кшиштофові батьки не подумали, ніби моя мама не знає, як робляться такі бутерброди, — так от ці вишукані бутербродики з’їдено під час звичайнісінької пиятики».