Сучасна польська повість
- Автор: Филипович Корнель, Махеєк Владислав
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Олена Медущенко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Сучасна польська повість». Краткое содержание книги:
У «Змовниках» В. Махеєка постають картини життя в Польщі за часів диктатури Пілсудського: сваволя поліції, убоге животіння містечкової бідноти, діяльність підпільників-комуністів і на тлі всього цього — перше трудне і болюче кохання селянського хлопця до дочки багатого адвоката.
Повість Р. Клися «Какаду» присвячена боротьбі проти гітлерівських окупантів: йдеться про бійця руху Опору, що віз зброю партизанам, про його небезпечні пригоди…
Б. Когут у повісті «Кому дозволено жити» розповідає про боротьбу за соціалістичну Польщу в перші повоєнні роки.
Корнель Філіпович своїм твором «Чоловік — це дитина» розвінчує сучасного міщанина з його споживацькою філософією і утверджує ідеал сильної, цілеспрямованої, морально здорової людини, активного громадянина нової Польщі.
Отож Кшиштоф приїхав, і ми зустрілися в кав’ярні. Він був надзвичайно елегантний і дуже змінився за ці чотири роки. Раніш був стриманий і серйозний, а тепер став якийсь холодний, чужий. Ми сиділи за маленьким столиком біля вікна.
Я слухала, як Кшиштоф розповідав, що, певне, поїде цього року на практику до Швеції, дивилась на перехожих, — щоправда, ми обоє дивились у вікно — і думала: хто знає, може, я кохаю його? Я зиркнула на свої коліна: вони були за два сантиметри від його колін. Кшиштоф розповідав про якусь маленьку фабрику, власне, це навіть не фабрика, а майстерня, бо його батько наймає лише чотирьох робітників, що обслуговують два невеличких токарних і один фрезерувальний верстат, батько виробляє такі дрібнички, без яких у житті важко обійтися, а державні підприємства ніколи не додумаються їх випускати, а якщо коли-небудь і додумаються або потребу в них буде цілком задоволено, батько за один день переведе виробництво на те, що в даний момент матиме попит.
Поки він це говорив, його коліна не присунулись до моїх ані на міліметр. Коли трохи згодом Кшиштоф сказав, що спинився на дачі у Сверкові, і запитав, чи не хочу я завтра його відвідати, а то йому самому нудно, — я відповіла, що навряд, бо завтра в мене побачення, а позавтра я їду додому, але сама знала, що відвідаю його. Так само спокійно, цілком природним тоном Кшиштоф сказав одну річ, яка мене приголомшила, хоч я й не показала цього.
Мовляв, я ж можу взяти з собою валізку, тітці сказати, що їду додому, а завернути у Сверків і вже звідти позавтра виїхати додому. Побродили б по лісу, а ввечері послухали б радіо Люксембурга — Кшиштоф узяв з собою японський транзистор, — було б зовсім непогано. Я ще раз сказала, що малоймовірно, щоб заради нагоди послухати радіо я відмовилась від приємності побачити чоловіка, якому на завтра призначила зустріч. Кшиштоф спитав, хто він такий, чи це не мій коханий. Я сказала, що не знаю, чи мене зв’язує з ним справжнє почуття.
Скоріше ні. З ним весело й цікаво, він науковець, я його високо ціную й поважаю і тому не хотіла б підводити.
Звичайно, все це від початку до кінця була неправда, але я вигадала цю небилицю з дивовижною легкістю. Кшиштоф поцікавився, який він на вигляд. Я брехала, не запикуючись: мовляв, він навіть трохи схожий на Кшиштофа, але набагато старший, теж чорнявий, страшенно захоплюється лижами та мотоциклом і мріє про власну автомашину.
Кшиштоф відплатив мені — став розповідати про якусь Дорріс, блондинку, напахчену мускусом, вона дочка польського полковника й англійки, нестерпно нудна й страшенно багата, його і її батьки дуже хочуть їх поженити.
Кшиштоф цілком усвідомлює, що, якби це сталося, він мав би все, що тільки можна мати за наших умов: високу посаду, дачу, машину й гараж, але водночас це означало б кінець усьому. Ну, чи можна уявити собі щось нудніше, ніж товариство дам, що приходять на чай о п’ятій вечора, сидять у капелюшках і розмовляють про погоду, вирощування кімнатних рослин, про моду і плетіння кофточок, ніж усі ті концерти, на які ходять лише для того, щоб продемонструвати туалети й коштовності, чи можна уявити собі щось більш убивче, ніж іменини, дні народження, свята, не кажучи вже про конференції та банкети? Я змушена була визнати, що перспектива справді невесела. Ми замовкли, сиділи й дивились у вікно, надворі насупилось, немов перед грозою. Потемніло, і подув вітер, потім пішов сніг — у квітні, перед самим Великоднем. Мимо йшли якісь люди, видно, приїжджі, з села, — жінки в хустках, чоловіки в натягнутих на вуха беретах або в плетених шапочках з опущеними навушниками, що кумедно метлялись на вітрі. Сніг ставав усе густіший, люди пробивалися крізь заметіль, борючися з вітром. Кшиштоф сказав, що хотів би зараз бути за кордоном і не дивитись на цю польську мужву. Ми посиділи ще трохи, поки не перестав іти сніг. Кшиштоф розповідав про життя на узбережжі, про повій, які там звуться «чаєчки» і майже всі хворі, про різні афери контрабандистів, валютників та шпигунів; взагалі це єдине місце в Польщі, хоч якось зв’язане з Європою, з широким світом, і він, Кшиштоф, уже не уявляє собі життя деінде. В запалі розмови Кшиштоф ніби випадково, а може, й справді ненароком, торкнувся, нарешті, коліном моєї ноги. Він попросив пробачення, а я відсунулась. Потім довгенько чекала другого дотику.
Коли ми виходили з кав’ярні, був уже вечір, похолоднішало, але сніг перестав. Ми розстались біля трамвайної зупинки, Кшиштоф поспішав на останній автобус до Сверкова.