25 портретів на тлі епохи

Сяопін — це спеціальна дорожня пляшечка для китайської горілки. Маленька та опецькувата, вона має ту саму особливість, що й відома слов’янська іграшка — іван-покиван. Сяопін неможливо перекинути — якщо його нахилити чи навіть покласти на бік, він неодмінно знову встане на денце, а горілка не розіллється. Прізвисько Сяопін 17-річний Ден Сісянь отримав від своїх земляків-китайців у Франції на самому початку 20-х років минулого століття. Воно було зумовлене й зовнішністю — невисокий навіть для китайця Ден уже тоді був досить кремезним, — і характером. Через кілька років дружнє прізвисько стало партійним псевдо молодого функціонера-комуніста, що діяв у підпіллі, й назавжди замінило його справжнє ім’я. Ден чудово виправдав це прізвисько. Протягом свого довгого життя він тричі (!) втрачав практично все — 1933-го, 1966-го та 1976 року його позбавляли всіх партійних та адміністративних посад, арештовували й відправляли в політичне небуття. Й щоразу він повертався — ще впливовішим і незаміннішим. «Так, я тричі помирав і тричі воскресав», — визнавав сам Ден Сяопін наприкінці життя. 1979 року Ден став лідером найбільш населеної країни світу, хоча ніколи формально не отримав найвищих посад ані в партії, ані в державі. Й не тому, що не зміг, — просто не захотів. А на початку 1990-х сам поступово відійшов од влади, залишаючись, утім, найвищим авторитетом для переважної більшості своїх співгромадян до самої своєї смерті 1997 року. Скажемо більше: в певному сенсі цього слова Ден і досі править Китаєм. За пару років до смерті він окреслив «основні напрямки» розвитку своєї країни «до 2049 року», столітнього ювілею встановлення влади комуністичної партії й проголошення Китайської Народної Республіки. «55-річний план» можна було б розглядати як прояв старечого маразму — Дену Сяопіну на той час саме виповнилося 90 років, — якби не одна обставина: вже майже півтора десятиріччя після смерті Дена Китай справді розвивається у відповідності з його «планом». І якщо до середини цього століття Китай справді стане найбільшою економічною та політичною потугою світу (а за збереження існуючих нині тенденцій так воно й станеться), найбільша особиста заслуга в цьому буде Дена Сяопіна. Людини, якій єдиній у світі вдалося поєднати, здавалося б, непоєднуване: бурхливо прогресуючу ринкову економіку та ліву політичну диктатуру, монополію на владу комуністичної партії.