Сліпобачення
- Автор: Уоттс Питер
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 978-966-2355-99-4
- Переводчик: Анатолий Питик
- Жанр: Космическая фантастика
Электронная книга - «Сліпобачення». Краткое содержание книги:
Кінець XXI століття. Розбалансоване людство, яке і без того стоїть на порозі багатьох викликів і невідворотних змін, зіштовхується з новою проблемою принципово іншого рівня — першим контактом. Та чи так легко контактувати з тим, хто, роздивляючись тебе майже упритул, сам не бажає з'являтися у фокусі твого зору? Надто, якщо і зір, і всі інші чуття, на які людство покладалося протягом мільйонів років своєї земної еволюції, виявляються нічого не вартими, коли справа доходить до комунікації з «іншими», які формувалися за геть інакших умов, і для яких всі людські поняття і концепції поведінки нічого не варті, як позбавлене сенсу навіть саме розуміння контакту.
Космічний корабель «Тезей» — вершинне досягнення земних технологій — вирушає на периферію Сонячної системи, щоб спробувати дізнатися про тих, хто кілька років тому несподівано відвідали Землю, за одну мить просканували її у всіх можливих спектрах і так само блискавично зникли, останньої миті надіславши кудись за межі Сонячної системи сигнал невідомого змісту. Лік іде на місяці, адже невідомо, з якою метою «інші» здобували інформацію про Землю та її мешканців, водночас уникаючи жодних контактів.
Десь на самій межі Сонячної системи на орбіті недосформованої зірки ховається посланець іншого світу, з яким «Тезей» має вийти на контакт, з’ясувати його природу і вирахувати потенційну загрозу, яку він може нести Землі.
Може, вони просто знають його краще, ніж він сам себе.
Він упізнає слабке відлуння мікрохвильового середовища, накладене на всі дані, наче змазаний відбиток пальця з минулих часів. У залишкових похибках він помічає щось на кшталт коду прийомовідповідача. Аналіз здебільшого доводиться брати на віру: якщо це справді надіслано з «Тезея», то воно або потрапило дорогою у складні умови проходження, або ж передавач було пошкоджено. Те, що лишилося, скидається на рештки багатоканального сплетіння, зміст у яких закодовано не тільки в сигналах, а й у способі взаємодії частот. Голограма даних.
Зрештою, він висмикує з цього гобелена єдину нитку: слабенький потік лінійного тексту. Згідно з метатегами, його було створено з якогось акустичного сигналу — найімовірніше, голосового каналу, — але настільки слабкого, що реконструкцію не відфільтровано від статичних перешкод, а радше вибудувано з них. У результаті вийшов простий і невибагливий текст. Здебільшого, гіпотетичний.
«Уяви, що ти Сірі Кітон…» — починається він.
У полковника підламуються ноги.
Колись він ходив до Раю щотижня. Потім — щомісяця. З моменту його останнього візиту минуло більше року.
У його відвідинах не було жодного сенсу.
Це не рій, який би підпадав під його юрисдикцію. Мізки в Раю з’єднані в мережу, але підсвідому — надлишкові проміжні нейрони орендували для поточних потреб обчислення, доки живі душі ширяли уявними світами своїх мрій. Бездоганна бізнес-модель: віддай нам свій мозок для роботи нашої техніки — і ми розважатимемо його свідомі рештки.
Суто теоретично, Гелен Кітон — досі його дружина. Коли хтось із подружжя сходить на Небеса, анулювання шлюбу — проста формальність, однак кілька документів не змінюють реальної ситуації, а в полковника ніколи не доходили руки зайнятися бюрократією. Спершу Гелен не відповідає, тримає його в чистилищі, доки завершує віртуальні розваги, посеред яких він її заскочив. Або просто змушує його почекати. Минув рік, і йому немає чого скаржитися.
Зрештою, до нього спускається веселкова хмарка з зазубреними обрисами — уламки розбитого вітражного скла. Вони кружляють і танцюють, наче табунець риб: якийсь найближчий до стадного алгоритм вимальовує арабески з хаосу. Полковник досі не знає, чи це навмисна награність, а чи один із стандартних аватарів.
Він завжди видавався йому надто претензійним.
З уламків скла долинає голос:
— Джиме…
Далекі, розсіяні звуки. Фрагментовані, як і сама жінка. Чотирнадцять років у світі, де навіть закони фізики спираються на сни і здійснення бажань: мабуть, йому пощастило, що вона взагалі може розмовляти.
— Я подумав, що ти маєш знати. Надійшов сигнал.
— Сигнал…
— З «Тезея». Можливо.
Табунець сповільнюється, неначе саме повітря обертається на патоку. А тоді застигає, мов на стоп-кадрі. Полковник рахував: сімнадцять секунд руху взагалі не було.
Гелен з’єднується воєдино. Абстракція олюднюється: десять тисяч фрагментів линуть одне до одного, переплітаючись у тривимірну мозаїку, барви якої тьмяніють від первинної яскравості до матових відтінків плоті й крові. Полковникові уявляється привид, який зі спеціальної нагоди вбирається у офіційне вбрання.
— С… Сірі? — Тепер у неї є обличчя. Часточки нижньої щелепи саме вчасно стають на місце, щоб вона встигла вимовити ім’я. — Він…
— Я не знаю. Сигнал… дуже слабкий. Викривлений.
— Йому було б сорок два, — каже вона за мить.
— Йому і є сорок два, — відповідає полковник, не поступаючись жодним мікроном впевненості.
— Це ти відрядив його туди.
Справедливо. Зрештою, він же не заперечував. Не сказав «ні», навіть додав свій голос до загального хору, коли стало очевидно, куди дме вітер. Та і яку вагу мали б його заперечення? Усі решта вже були на борту, в полоні об’єднаного мережею натовпу. Вони настільки перевершували ментальність цих печерних людей, що всі ті експерти й офіцери були для них лише мишиним парламентом.
— Ми відрядили всіх їх, Гелен. Адже вони були найкваліфікованішими.