Сліпобачення

— А психоз після злиття — тільки міська легенда, яку поширюють банди конспірологів.

Вона зітхає.

— Ні, психоз цілком реальний. І це страшно — він руйнує тисячі життів. Так. Але відповідальність за нього лежить на дефективній технології інтерфейсів. У наших хлопців такого не буває.

— Не кожному так таланить, — іронізує полковник.

Чоловік з косметичним хлорофілом в очах приносить їхні замовлення. Латтеродт усміхається до нього й починає длубатися в салаті з клонованого краба. Полковник перебирає шматочки авокадо; він уже й забув, що замовляв його.

— Ви відвідували Розум Мокші?

— Тільки віртуально.

— Ви ж знаєте, що не варто довіряти віртуальному досвіду.

— Тому, що ви відчуваєте за цим столом, також довіряти не можна. Бачите ту величезну сліпу пляму посеред вашого візуального поля?

— Я не кажу про природні вади. Зараз ідеться про те, що робиться з певним наміром.

— Ну гаразд, — вона жує і розмовляє з набитим ротом. — Які тоді наміри у Мокші?

— Ніхто не знає. Вісім мільйонів об’єднаних людських мізків. І ці люди — вони просто лежать. Певен, ви бачили трансляції з Банґалора й Гайдерабада — ошатні чисті спальні з розумними ліжками, що тренують тіла і підтримують їхню життєдіяльність. А ви бачили вузли, що живуть у задуп’ї світу, за п’ятсот кілометрів вздовж ґрунтового шляху? Люди, в яких немає нічого, крім ліжка, халупи і С-квадратного роутера біля сільської криниці?

Ліана не відповідає.

Полковник трактує це мовчання як «ні».

— А варто було б якось туди заскочити. Біля когось є люди, що доглядають за ними, біля інших — нема. Я бачив дітей, що лежать у власному гівні, вкриті смердючими пролежнями. Людей, у яких повипадала половина зубів, бо вони під’єднані до рою. І їм начхати. Вони просто не в змозі перейматися, бо їх більше не існує. А рій переймається станом елементів, з яких збудований, не більше, ніж…

Люди-смолоскипи, що палають в еквадорському дощовому лісі.

— …ніж ви б уболівали за долю єдиної клітини своєї печінки.

Латтеродт дивиться на свій напій.

— Вони самі прагнуть до цього, полковнику. До свободи від сансари. Не вдаватиму, буцімто я б сама зробила такий вибір, — вона знову піднімає очі й перехоплює його погляд. — Але вас тривожить не це.

— Чому ви так вважаєте?

— Бо байдуже, наскільки ви засуджуєте такий спосіб життя: вісім мільйонів кататонічних душ не становлять військової загрози.

— Ви впевнені? Ви хоч здатні уявити, які плани можуть клекотати в горнилі об’єднаного мислення восьми мільйонів людських мізків?

— Завоювання світу, — киває Латтеродт з незворушним виразом. — Усі драхмічні віри закликають саме до цього.