Сліпобачення
- Автор: Уоттс Питер
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 978-966-2355-99-4
- Переводчик: Анатолий Питик
- Жанр: Космическая фантастика
Электронная книга - «Сліпобачення». Краткое содержание книги:
Кінець XXI століття. Розбалансоване людство, яке і без того стоїть на порозі багатьох викликів і невідворотних змін, зіштовхується з новою проблемою принципово іншого рівня — першим контактом. Та чи так легко контактувати з тим, хто, роздивляючись тебе майже упритул, сам не бажає з'являтися у фокусі твого зору? Надто, якщо і зір, і всі інші чуття, на які людство покладалося протягом мільйонів років своєї земної еволюції, виявляються нічого не вартими, коли справа доходить до комунікації з «іншими», які формувалися за геть інакших умов, і для яких всі людські поняття і концепції поведінки нічого не варті, як позбавлене сенсу навіть саме розуміння контакту.
Космічний корабель «Тезей» — вершинне досягнення земних технологій — вирушає на периферію Сонячної системи, щоб спробувати дізнатися про тих, хто кілька років тому несподівано відвідали Землю, за одну мить просканували її у всіх можливих спектрах і так само блискавично зникли, останньої миті надіславши кудись за межі Сонячної системи сигнал невідомого змісту. Лік іде на місяці, адже невідомо, з якою метою «інші» здобували інформацію про Землю та її мешканців, водночас уникаючи жодних контактів.
Десь на самій межі Сонячної системи на орбіті недосформованої зірки ховається посланець іншого світу, з яким «Тезей» має вийти на контакт, з’ясувати його природу і вирахувати потенційну загрозу, яку він може нести Землі.
Він не засміявся.
— Віра притаманна людям. А рій — це щось геть інше.
— Якщо вони становлять загрозу, — спокійно каже вона, — то що ж таке ми?
Вона має на увазі своїх господарів. Відповідь насправді є: «Жахіття».
— Свідомість Мокші не настільки радикальна, якщо розглянути її уважніше, — продовжує вона. — Цей рій побудовано із звичайних мізків. А мої хлопці граються з кортикальною архітектурою. У нас є сплетіння мізків і квантове біорадіо, засноване на принципах, з якими ви не зустрінетеся ще років двадцять. Ви навіть не зможете їх визначити як «технологію». Саме тому ми й розмовляємо зараз, так? Бо якщо вас хвилює купка з’єднаних у мережу звичайних людей, то як же Двокамерники можуть не бути загрозою?
— А це так? — нарешті запитав полковник.
Латтеродт пирхає.
— Послухайте, мозок можна оптимізувати лише для життя тут чи там. Не те й інше водночас. Двокамерники мислять у планківських масштабах. Усе це квантове божевілля для них так само інтуїтивне, як для вас вгадування траєкторії польоту бейсбольного м’яча. Але знаєте що?
Він уже чув це раніше:
— Кепсько у них з бейсболом.
— Так, у них кепсько з бейсболом. Звісно, вони можуть про себе подбати. І зад собі підітруть, і прогодуються. Але відрядіть їх у велике місто — і їм, м’яко кажучи, стане некомфортно.
Він на це не купується.
— Навіщо, по-вашому, їм такі люди, як я? Гадаєте, вони пішли в пустелю, щоб побудувати лігво суперзлочинців? — Латтеродт закочує очі. — Вони не становлять загрози, повірте мені. Їм навіть через галасливу вулицю важко перейти.
— Їхні фізичні здібності хвилюють мене в останню чергу. Настільки розвинена сила могла б розчавити нас каблуком і навіть не помітити цього.
— Полковнику, я живу з ними. І мене вони досі не розчавили.
— Ми обоє чудово знаємо, наскільки б дестабілізувало ситуацію рішення Двокамерників викинути на ринок бодай невелику частку…
— Але ж вони не роблять цього, правда? Та й навіщо це їм? Думаєте, вони переймаються довбаним прибутком у вашій фентезійній економіці? — Латтеродт хитає головою. — Ви маєте дякувати тому богу, якому молитеся, що саме вони володіють цими патентами. Будь-хто інший давно б уже розворушив увесь цей мурашник — просто для гарного балансу в податковій звітності.
Отже, ми для вас мурахи.
— Хочете визнавати це чи ні, а з ними світ набагато кращий, ніж без них. Вони тримаються самі по собі, нікого не чіпають, а коли виходять пограти, то ви, печерні люди, поводитеся, як бандити. Ви б мали про це знати; Збройні сили вже років десять користуються ліцензією на нашу шифрувальну техніку.
— Останнім часом ні. — Відколи хтось із командного складу рознервувався через можливі збої у системі. Хоча, можливо, полковник і сам доклав до цього руку.
— Вам же гірше. Кілька місяців тому в Коауїлі було розроблено варіант, заснований на симетрії Рамануджана, за який ви, хлопці, вбили б. Але ніхто не накладе лапи на наші алгоритми. — Вона виправилася. — Ніхто із звичайних людей.
— Це не спрацює, докторе Латтеродт.
Вона піднімає брови, обличчя — сама невинність.
Він нахилився до неї через стіл.
— Може, ви справді почуваєтеся в безпеці, засинаючи біля своїх гігантів. Вони не перевертаються на інший бік і не душать вас уві сні. Може, ви вважаєте, що це дає гарантію, буцімто такого ніколи не трапиться. Я б не був таким нерозважливим…
Знову.
Навіть через стільки часу обмовка завдає йому клопотів.
— Вони не вороги, полковнику.
Він переводить подих і дивується власному самовладанню.
— Саме це мене й лякає. З ворогом є хоча б надія зрозуміти, чого він хоче. А ось та штука… — Він похитав головою. — Ви ж самі це визнаєте. Їхні амбіції не поміщаються в людському черепі.
— Просто зараз, — каже Латтеродт, — вони хочуть допомогти вам.
— Он як.
Жінка знімає ніготь і передає його через стіл. Полковник дивиться, але не чіпає.
— Це кристал, — за мить каже вона.
— Я знаю, що це. Ви не могли просакадувати його прямо в мене?
— І ви б це прийняли? Ви б дозволили помічниці Двокамерників завантажувати дані просто у вашу голову?
Ледь скривившись, він визнає її слушність.
— Що це?
— Передача. Ми розшифрували її кілька тижнів тому.
— Передача.