Книга Піску. Пам’ять Шекспіра
- Автор: Борхес Хорхе Луис
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-471-4
- Переводчик: Сергей Юхимович Борщевский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Книга Піску. Пам’ять Шекспіра». Краткое содержание книги:
І тоді ми почули зізнання:
— Мені знадобилося чотири роки, щоб збагнути те, що я скажу вам зараз. Справа, за яку ми взялися, така всеосяжна, що охоплює — тепер я це знаю — цілий світ. Ідеться не про кількох ошелешених шарлатанів, котрі зібралися під дашком якогось закинутого будинку. Світовий Конгрес розпочався в першу мить сотворіння світу й триватиме, коли ми обернемося на тлін. Немає такого місця, де він би не відбувався. Конгрес — це спалені нами книжки. Конгрес — це жителі Каледонії, що розгромили легіони Цезарів. Конгрес — це Йов у багниську й Ісус на хресті. Конгрес — це той нікчемний хлопець, котрий тринькає мої гроші на повій.
Я не стримався й урвав його:
— Доне Алехандро, я також завинив перед вами. Я підготував звіт, який оце приніс, але залишався в Англії й протрачував ваші гроші, бо покохав жінку.
Дон Алехандро вів далі:
— Я здогадувався про це, Феррі. Конгрес — це мої бики. Конгрес — це бики, яких я продав, і милі угідь, які вже мені не належать.
Почувся збентежений голос Твела:
— Невже ви хочете сказати, що продали Каледонію?
— Так, я її продав, — неквапно озвався дон Алехандро. — У мене не залишилося й п’яді землі, але я не журюся, що озлиднів, бо тепер я розумію. Можливо, ми ніколи більше не побачимося, бо вже не потребуємо Конгресу, але в цю останню ніч ми всі поїдемо дивитися на Конгрес.
Перемога п’янила його. Ми перейнялися його зважливістю та його вірою. Нікому й на мить не спало на думку, що він збожеволів. На площі ми найняли фаетон. Я вмостився на передку поруч із візником, і дон Алехандро наказав:
— Прокотімося містом, добродію. Везіть нас, куди заманеться.
Негр, стоячи на приступці, весь час усміхався. Я так і не знаю, чи розумів він, що відбувається.
Слова — це символи, що передбачають спільну пам’ять. А ці мої спогади належать тільки мені. Ті, хто розділяли мою пам’ять, померли. Містики воскрешають у пам’яті троянду, цілунок, птаха, що уособлює всіх птахів, сонце, яке є всіма зорями й сонцем, глечик з вином, сад чи статевий акт. Жодна з цих метафор не спроможна відтворити ту довгу радісну ніч, що залишила нас, стомлених і щасливих, на межі світанку. Ми майже не розмовляли, поки колеса й копита стукотіли по бруківці. Вдосвіта, неподалік від темних супокійних вод чи то Мальдонадо, чи то Ріачуело[61] Нора Ерфйорд затягнула високим голосом «Баладу про Патріка Спенса»[62], і дон Алехандро, жахливо фальшуючи, підхопив басом один чи два куплети. Англійські слова не оживили в моїй уяві образ Беатріс. Позаду мене Твел пробурмотів:
— Я хотів вчинити зло, а роблю добро.
Щось із того, що ми невиразно бачили, триває — червонуватий кам’яний мур Реколети[63], жовтий мур в’язниці, двоє чоловіків танцюють на розі, портик за ґратчастою загорожею, шлагбаум, мій дім, якась крамничка, непроглядна волога ніч — але жодна з цих швидкоплинних речей, які, можливо, тоді були іншими, не важить. Важить наше відчуття того, що наш план, з якого ми не раз кпили, існує — справдешній і потаємний, і що план цей — цілий Всесвіт і ми в ньому. Не надто тішачи себе ілюзіями, я впродовж років шукав присмак тієї ночі; іноді мені здавалося, що я віднайшов його в якійсь мелодії, в любові, в непевній згадці, але він так і не повернувся, хіба що одного разу вдосвіта, вві сні. Коли ми присяглися нікому нічого не розповідати, вже настав ранок суботи.
Я більше не бачив нікого з них, крім Ірали. Ми ніколи не коментували цю історію; будь-які наші слова були б профанацією. Дон Алехандро Ґленко помер у 1914 році й похований у Монтевідео. Ірала помер минулого року.
Якось на вулиці Ліма я перетнувся з Ніренштайном, але ми обидва удали, нібито не помітили один одного.
There are more things[64]
Пам’яті Говарда П. Лавкрафта
Перед останнім іспитом у Техаському університеті в Остіні я дізнався, що мій дядько Едвін Арнетт помер від аневризми в глушині, на краю континенту. Я відчув те, що ми завжди відчуваємо, коли хтось помирає: смуток, тепер уже марний, від думки, що міг би бути ласкавішим до небіжчика. Людина забуває, що вона — мрець, котрий розмовляє з іншими мерцями. Я вивчав філософію й пригадав, як мій дядько, обходячись без власних імен, поділився зі мною зворушливими сумнівами там, у Каса Колорада, поблизу Ломаса. За допомогою однієї з помаранч, поданих на десерт, він розкрив мені ідеалізм Берклі, а скориставшись шахівницею, витлумачив парадокси елеатів[65]. Через кілька років дядько познайомив мене з трактатами Хінтона[66], котрий намагався довести існування чотиримірного простору, який читач може інтуїтивно відчути за допомогою складних вправ з кольоровими кубиками. Я ніколи не забуду призми й піраміди, які ми звели на підлозі його кабінету.
61
Мальдонодо, Ріачуело — притоки Ла-Плати.
62
«Балада про Патріка Спенса» — старовинна шотландська балада про звитяжного мореплавця.
63
Реколета — старовинний монастир, нині виставковий центр у Буенос-Айресі.
64
Чимало є такого (англ.) — ремінісценція з трагедії В. Шекспіра «Гамлет».
65
Елеати — представники егейської філософської школи в Стародавній Греції.
66
Чарльз Говард Хінтон (1791–1873) — англійський мислитель.