У підводних печерах
- Автор: Росоховатский Игорь Маркович
- Год: 1979
- Язык: украинский
- Год: “ВЕСЕЛКА”
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «У підводних печерах». Краткое содержание книги:
аквалангістів, що раніше провадили тут обстеження, та масового загину риби. З судна спускають
батискаф… Про те, як було розгадано таємницю бухти, розповідається в гостросюжетній повісті “У
підводних печерах”.
У збірнику також вміщено фантастичні оповідання: “Ціна золота”, “Таємниця професора
Кондайга”, “Море вирує в нас”, “Пірат”.
— Виходить, почулося?
— Ні. Обом почулося одне і те ж?..
Він підійшов до дверей, подумавши, що це кляте “так” долинуло з дельфінарію.
Двері були зачинені щільно.
Міцно зціпивши зуби, Валерій пішов уздовж стіни, обстежуючи геть усе, що траплялося на шляху. Він спинився біля акваріума з Мудрецем. Восьминіг підняв свій тулуб на щупальцях і прикипів до скла. Очі його, здавалося, впіймали Валерія в невидиму павутину і наказали зупинитися. Ніби скоряючись чиємусь наказові, журналіст запитав:
— Мудрець, це ти сказав “так”? Людмила Миколаївна невдоволено наморщилась:
— Годі вам блазнювати! Усім відомо, що восьминоги не говорять…
Вона не скінчила, як з акваріума почулося:
— Так…
Людмила Миколаївна витріщилася на восьминога, котрий ще більше вирячив очі і звівся на щупальцях. Верхні “руки” його аркою вигнулися над головою:
— Чорти б його вхопили! — вигукнув Валерій. — Може, у вас є всі підстави не вірити мені, але це він говорить!
— Схоже… — прошепотіла жінка, не маючи сили повірити власним вухам.
Вона підійшла ближче й помітила, що “лійка” тварини пульсує і з неї вихопилося кілька бульбашок повітря.
— Може, він створює звуки “лійкою”, як дельфін дихалом?
— Так, — пролунало знову. Одночасно почулося булькання води.
— Але ж як він міг навчитися розмовляти, розуміти значення слів? Чортівня якась! Галюцинація!.. — Людмила Миколаївна дивилася то на восьминога, то на Валерія. — Та ми б з вами, ми, люди, перебуваючи в полоні в інших створінь, не змогли б так швидко зрозуміти їхню мову…
В очах у восьминога з’явився якийсь новий вираз, але він промайнув так швидко, що Валерій не міг усвідомити його значення.
— Нам, людям, багато в що важко повірити… Ми надто часто помиляємося… — мовив він. — А втім, причина усього не в нетямучості нашій, а в зарозумілості…
Він подивився на Мудреця. Восьминіг втягнув присоски, і тепер щупальця здавалися зовсім гладенькими, заокруглив мантію і підняв її каптуром над головою.
Людмила Миколаївна теж стежила за октопусом. Вона запропонувала:
— Спробуйте ще поговорити з ним. Цікаво, який у нього запас слів.
Валерій погодився і запитав:
— Ти ситий, Мудрець, і я можу з’їсти твоїх крабів?
— Ні, — чітко пролунала відповідь. — Ні! Ні!
Людмила Миколаївна, не маючи сили відвести погляд від Мудреця, намацала крісло й опустилася в нього. Вона була здатна вимовити лише одне слово і без кінця повторювала його:
— Неймовірно! Неймовірно…
7
Людмила Миколаївна і Валерій на якийсь час припинили займатися дельфінами, знайшовши собі виправдання в тому, що тваринам необхідно відпочити. Їхньою увагою заволодів Мудрець — його гнучкі спритні щупальця в коричневих плямах і з чотирма рядами присосків, видимі серця — звичайне та два зяброві, дволоба голова, дволобість якої підкреслювалася збільшеними очними виступами і білими плямами. Обоє могли годинами спостерігати, як Мудрець змінює зовнішність, інколи дивовижно зливаючись із середовищем. Він досягав цього різними способами: розпластувався, маскував очі, вкривався плямами, випинав горбки, а іноді навіть використовував підручний матеріал. Коли люди гралися з ним у піжмурки, Мудрець брав на дні акваріума каміння і тримав його перед собою, затуляючи яскристі зіниці.
— А він аристократ по крові, — сказав якось Валерій, милуючись восьминогом.
— Що ви маєте на увазі? — запитала Людмила Миколаївна, обдумуючи запитання, які задасть Мудрецеві.
— Нічого надзвичайного, просто те, що у восьминогів кров блакитна. У ній міститься не гемоглобін, а гемоціанин, не залізо розчинене, а мідь. Вона і надає крові синюватого відтінку. Отже, його можна назвати “ваша величність”, або “ваша світлість”, а ще краще — “ваша мудрість”.
— Так, — пролунало несподівано.
— Ого, ти наділений родовою гордістю! — вигукнув Валерій.
— Киньте забавки! — обірвала його жарти Людмила Миколаївна. — Час має зараз для нас більшу ціну, ніж ми гадаємо. Ви ще не забули, на яке запитання він відповів “так”?
Та Валерій жартував не заради веселощів, він хотів затамувати якусь незрозумілу тривогу, що навалилася несподівано на нього. Останнім часом з ним коїлося щось неймовірне: здавалося, чиясь ворожа сила вдерлася йому під череп і тисла на мозок, заважала думати. Він постійно відчував цей тиск.
— Мудрець, якщо ми правильно зрозуміли, ти навчився людської мови, слухаючи нас? — запитала Людмила Миколаївна.