У підводних печерах
- Автор: Росоховатский Игорь Маркович
- Год: 1979
- Язык: украинский
- Год: “ВЕСЕЛКА”
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «У підводних печерах». Краткое содержание книги:
аквалангістів, що раніше провадили тут обстеження, та масового загину риби. З судна спускають
батискаф… Про те, як було розгадано таємницю бухти, розповідається в гостросюжетній повісті “У
підводних печерах”.
У збірнику також вміщено фантастичні оповідання: “Ціна золота”, “Таємниця професора
Кондайга”, “Море вирує в нас”, “Пірат”.
Вони повернулися до салону. Людмила Миколаївна взяла скриньку з білим кристалічним порошком.
— Дістаньте, будь ласка, кілька рибин з акваріума. Сьогодні дельфіни матимуть на обід фаршировану рибу, — намагалася жартувати жінка.
Але Валерій помітив на її обличчі тривогу й розгубленість. Руки жінки тремтіли, порошок розсипався. Щоб хоч трохи розважити Людмилу Миколаївну, почав розповідати смішні випадки зі свого життя, але переконався, що вона не слухає, і замовк.
Нагодувавши дельфінів, Людмила Миколаївна зробила кілька записів у лабораторному журналі, потім в інший журнал почала заносити показання приладів. Тим часом Валерій приготував обід для Мудреця, який уже давно прокинувся і нервово вовтузився.
— Гаразд, погуляй з нами, — сказав Валерій, знімаючи з гачків сітку.
Мудрець не став баритися. Над стінкою акваріума з’явилося одне, потім друге щупальце. Він учепився ними за трубу для подачі води, підтягнув свій тулуб, перебрався на підлогу, подибав до осцилографа. Тепер чомусь його найбільше приваблював цей прилад, і він зрадив своє перше захоплення — лічильник Гейгера…
І Валерій, і Людмила Миколаївна весь час думали про те, що сталося з дельфінами, з нетерпінням чекаючи, коли можна буде перевірити, чи подіяв активін. Його треба давати тваринам вісімдесят разів з чималими проміжками в часі.
— Спати будемо по черзі, — сказав Валерій, коли настала умовна ніч. — Цур, сьогодні моя вахта.
Людмила Миколаївна на знак згоди кивнула головою, намагаючись усміхнутися. Вона лягла, підключившись до апарата електросну, а Валерій загнав Мудреця в акваріум і взявся писати черговий розділ своєї документальної повісті. Назви для нього він ще не придумав.
Валерій поглянув на календар і поставив число — 18 липня. Помізкував трохи над назвою. В голові крутилося кілька варіантів, але жоден не лягав на душу. Тому умовно назвав розділ: “Що трапилося з дельфінами?” Почерк у нього був похилий, розгонистий. Літери стрибали на папері і були схожі на маленьких танцюристів. З’явилися фрази: “…Людмила довго підбирала “ключ”. Боюся, я так би не зміг. Її витримці можна позаздрити. І взагалі, вона — дивна людина. Зовні спокійна, урівноважена, напрочуд терпляча. Але мені здається, що їй доводиться весь час тримати себе в руках, щоб бути такою. Хоча від природи вона, мабуть, дуже запальна, дражлива.
Бачу, їй дуже боляче, що після стількох місяців роботи дельфіни перестали слухатися. Невже причиною тут хвороба? Чи, може, якісь особливості психіки тварин, не враховані людиною? Може, люди-дослідники зовсім не так витлумачують поведінку дельфінів, їхню реакцію на наші дії? Чи не вимагаємо ми від них надто багато і вже перейшли межу їхніх можливостей?
Чи не стався зрив, і те, що ми бачимо — впертість і тупість, — наслідок захисного гальмування, яким відповідає мозок тварини на перевантаження?”
Валерій прочитав написане і зрозумів, що це швидше сторінка щоденника, ніж уривок з документальної повісті.
“Ну, що ж, скоротити завжди легше, ніж додати”, — заспокоїв себе.
Раптом якось відразу на нього навалилась сонливість, повіки обважніли, розлилася в’ялість по тілу. Начебто він підключився до апарату електросну.
Валерій встав, зробив кілька фізичних вправ і знову взявся за ручку.
“Можуть бути й інші варіанти. Наприклад, ворожий підводний човен чи дії якихось лю-дей-недоброзичливців. Але як вони змогли б подіяти на наших дельфінів? Порошки, розчинені в морській воді, випромінювання?..
А втім, у кожному подібному випадку, коли нічого не відомо, можна знайти сотні варіантів, і всі вони будуть здаватися правдоподібними доти, аж поки викристалізується єдиний незаперечний. А вже потім ми дивуватимемося, як могли вони здаватися правдоподібними, коли істину слід було шукати зовсім не там. Кажучи мовою математиків: рівняння не розв’язується тому, що в ньому багато невідомих…”
Його повіки самі собою склеплялися, і потрібні були неймовірні зусилля, щоб не заснути. Проте сон усе-таки здолав Валерія, ослабілі пальці випустили ручку, голова опустилася на руки. Останнє, що він бачив, засинаючи, це дивний фейєрверк. Безліч вогників утворили контур, схожий на великого фосфоричного павука. Павук пройшовся по столу, по аркушах паперу, простягнув дві лапи до Валерія, а потім зупинився, підстрибнув і зник…