У підводних печерах
- Автор: Росоховатский Игорь Маркович
- Год: 1979
- Язык: украинский
- Год: “ВЕСЕЛКА”
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «У підводних печерах». Краткое содержание книги:
аквалангістів, що раніше провадили тут обстеження, та масового загину риби. З судна спускають
батискаф… Про те, як було розгадано таємницю бухти, розповідається в гостросюжетній повісті “У
підводних печерах”.
У збірнику також вміщено фантастичні оповідання: “Ціна золота”, “Таємниця професора
Кондайга”, “Море вирує в нас”, “Пірат”.
— Так.
— Ти розумієш все, що ми говоримо?
— Ні.
— Все, що ми говоримо дельфінам?
— Так.
— І ще більше?
— Так.
— Ти знаєш, що означають слова “люди”, “море”, “їжа”?
Восьминіг мовчав.
— Може, не варто об’єднувати в одному запитанні усі три слова? — здогадався Валерій і спитав:
— Ти знаєш, що означає слово “люди”?
— Так.
— А “їжа”?
— Так.
— “Море”?
— Ні.
— Але ж це дуже просто. Море — це все, що за стінами нашого будинку, там… — він зробив виразний жест. — Тепер ти зрозумів це слово? Спробуй повторити його за мною — “мо-о-ре”.
— О-о-е-е, — вимовив із себе з бульканням восьминіг.
І одночасно Валерій чітко почув свій власний голос, що повторив: “Мо-о-ре”.
— Ви теж чули? — звернувся він до Людмили Миколаївни.
— Що саме?
— Скільки разів я сказав “море”?
— Ви як дитина. Облиште.
— Повірте, я не жартую. Це дуже серйозно. Скажіть, прошу, — він вимовив це майже благально, — скільки разів я сказав “море”?
— Двічі, звичайно.
“Кепські справи. Втрата самоконтролю чи навіть щось гірше, — думав Валерій. — Вдруге я сказав оте “море” не тому, що хотів того, навпаки — наперекір собі. Якщо ця психічна ненормальність спричинена тиском, радіацією, температурою чи якоюсь фізичною недугою — півбіди…”
Він відчував весь час присутність чужої волі, яка сковувала його. Нарешті повернувся до Мудреця:
— Слухай уважно. Ти знаєш, що десь тут поблизу перебувають інші люди? Тут, у морі, за стінами будинку?
— Так.
— Вони впливають на дельфінів?
— Так.
— Ти певний, що це люди? Люди?
— Так. Так.
Валерій відчував — ще трохи, і його голова лусне від болю і сторонньої присутності, як перестиглий горіх. Глянув на розгублене обличчя Людмили Миколаївни.
“Може, і з нею діється те ж саме? Треба запитати… Про що? Ах, так, про чужий вплив… Про тишу за вікнами “дзвона”. Про вічну ніч морського дна… А плескіт хвиль безмірно далеко — там, де дзеленчать телефони і кигичуть чайки… Про що я хотів запитати?”
Він почув знайомий закличний свист, стогін, хлюпання… Спробував усвідомити, чи не ввижається усе це, але побачив, як Людмила Миколаївна відчинила двері в коридор. Звуки стали чутніші. Валерій кинувся за нею в дельфінарій. Уже з порога побачив Актрису, її голову, трохи підняту над водою. Вона лежала на боці, здавалося, зараз заклично помахає йому грудним плавцем: давай пограємо в м’яча! Але щось у позі Актриси насторожувало. Чи то опущений хвіст, чи те, що її плавці були нерухомі… Валерій відчув біду раніше, ніж почув одчайдушний крик Людмили Миколаївни:
— Вона помирає!
Дельфінка ледь-ледь відкривала дзьоба, з її дихала вихоплювався приглушений свист. Вона то випливала з води, то поринала.
Тепер Валерій помітив: Актриса не пливе, а її підтримує на поверхні Пілот. Інколи з’являлася частина його голови, чувся пронизливий закличний свист.
— Дзвоніть Славкові хутчій!
Валерій кинувся в коридор і зупинився від несподіванки. Назустріч йому, залишаючи мокрі сліди на лінолеумі, дибав на своїх щупальцях Мудрець.
Валерій пропустив нового помічника до Людмили Миколаївни і поспішив до телефону. Зняв трубку, але гудка не почув. Він стукав важелем, поки не переконався, що телефон не працює. Побіг назад у дельфінарій.
Восьминіг стояв над басейном, неподалік дверей, упершись поглядом в Актрису, поступово змінював колір — рожевий на сірий у цяточку. Довгі верхні щупальця то витягувалися, то скручувалися, ніби він роздумував: чи не слід йому кинутися на допомогу.
— Сюди! Сюди! До мене! — кликала дельфінів Людмила Миколаївна.
Пілот підштовхнув до неї неживе тіло своєї подруги, різко засвистів, завив і став у воді свічкою, шалено працюючи хвостом. Він подивився на жінку, на Валерія так, ніби прощався з ними. Потім його погляд наткнувся на восьминога, і вираз одразу змінився. Сяйнула і згасла лють. Раніше ніж Валерій встиг покликати дельфіна, той опустився у воду, швидко поплив туди, де стояв восьминіг. Людмила Миколаївна завмерла, її обличчя судомило від внутрішнього болю.
Почувся гучний удар — це Пілот з усієї сили вдарився головою об пластмасову стінку. Його відкинуло назад. Рило було розквашене. Виючи, мабуть, з болю, дельфін знову кинувся на стінку, вдарив у те місце, де спліталися опори. Кров залила йому очі, він нічого не бачив. Завмер у “позі туги” — на боці із загнутим донизу хвостом. Потім дуже повільно поплив із заплющеними очима.