У підводних печерах
- Автор: Росоховатский Игорь Маркович
- Год: 1979
- Язык: украинский
- Год: “ВЕСЕЛКА”
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «У підводних печерах». Краткое содержание книги:
аквалангістів, що раніше провадили тут обстеження, та масового загину риби. З судна спускають
батискаф… Про те, як було розгадано таємницю бухти, розповідається в гостросюжетній повісті “У
підводних печерах”.
У збірнику також вміщено фантастичні оповідання: “Ціна золота”, “Таємниця професора
Кондайга”, “Море вирує в нас”, “Пірат”.
Прокинувшись, Валерій довго не міг збагнути, сон то був чи бачив він вогняного павука наяву. А коли так, то звідки той павук узявся? Журналіст ладен був просто відмахнутися від цього кошмару, але помітив, що аркуші паперу чомусь вологі і літери на них подекуди розпливлися.
“Може, Мудрець, пустуючи, розбризкав воду?..”
Валерій підійшов до акваріума.
Восьминіг грався з крабом, мов кіт з ми-шою перед тим, як з’їсти її. Він прибирав різні пози, втягував голову в тіло, вкривався плямами, маскуючись під каміння, що лежало на дні акваріума, забарвлював частину тіла в ясно-зелений колір. Далі піднімав краї мантії, і тоді його контури розпливалися, молюск зливався із середовищем, ставав майже невидимим. А потім, щоб перетнути шлях крабові, витягував пару щупалець. Їхні кінчики граціозно загиналися і часом тремтіли, як кінчик котячого хвоста. Варто було безталанному крабові швидко позадкувати, як голова восьминога різко зводилася над тілом — здавалося, він схоплювався на ноги. Темна хвиля пробігала по щупальцях і мантії, октопус вкривався горбками, навколо очей спалахували концентричні кола, від чого вони здавалися величезними. Досі скручені щупальця теж випрямлялися і повзли в бік жертви. Жадібно клацав роговий дзьоб.
“Не хотів би я опинитися на місці краба”, — подумав Валерій і помахав рукою Мудрецеві.
Той глянув на нього одним оком і, вітаючи, спрямував на людину струмінь води.
— Дякую за душ, — пробурмотів Валерій і подумав: “Цілком імовірно, що таким ось чином він уночі й залив папір, а павук мені приснився”.
Валерій обернувся на шерех і зустрівся поглядом з Людмилою Миколаївною. Вона, напевно, щойно прокинулася.
— Доброго ранку! — привітався.
— Доброго… — неквапно відповіла вона, і в її голосі бриніла запитальна інтонація. — Ну й страшний сон мені приснився. Ніби якийсь вогненний павук бігав по салону…
У Валерія пересохло в роті. Про випадковий збіг не могло бути й мови. Людмила Миколаївна помітила його стан:
— Що з вами, Валерію?
— Голова трохи болить, — збрехав він, щоб не хвилювати жінку.
Людмила Миколаївна подивилася на шкалу кондиціонера, перевіряючи, чи в нормі вологість, температура, тиск, дістала із настінної аптечки тюбик у золотистій обгортці.
— Прийміть дві таблетки. Він проковтнув ліки.
— А тепер ходімо до дельфінів, — запропонувала. — Якщо їм не покращало, то доведеться вивозити звідси. Мені б дуже не хотілося цього робити, бо, можливо, дивна поведінка дельфінів і загадкова загибель людей мають спільну причину. Але й ризик завеликий…
Вона не могла на щось зважитися, і ніхто не міг їй чогось порадити. Коли Славко довідався по телефону про незвичайну поведінку дельфінів, він намагався заспокоїти жінку, пославшись на капризування тварин. Тукало ж думав, що причина — в зміні обстановки.
Людмила Миколаївна охоче ухопилася за цю версію, бо сама не знала, що й думати. Усі сходилися на тому, що треба зачекати. Але й чекання було досить тривожне.
— Чому ви мовчите, Валерію? — запитала май, же спокійно, хоча в її тоні пробивалося роздратування.
Валерій силоміць одірвався від гнітючих думок про павука і спробував перевести розмову на сторонні, як сказав би Славко, “філософські” теми.
— Природа вміє задавати загадки. Щоразу, коли здається, що вже чогось досяг, вона ніби попереджає: рано святкуєш перемогу! А спробуй-но дай відповідь ось на це…
— Ого, ви стаєте дипломатом! — посміхнулася Людмила Миколаївна і сказала, мовби звертаючись до самої себе: — Здається мені, справа тут не в природі…
— Думаєте, люди? — стрепенувся Валерій.
— Так.
Він здивовано й пильно глянув на неї. Йому здалося, що вона не розкривала рота. Розгублено озирнувся, ніби, крім них двох, у салоні могли бути ще люди. А Людмила Миколаївна чомусь посміхнулася і глузливо мовила:
— Ви запитуєте і самі ж відповідаєте?
— Не розумію вас…
— Адже ви запитали про людей і самі відповіли собі “так”.
— Ні, я не відповідав собі…
Людмила Миколаївна пильно подивилася на нього, намагаючись, щоб він цього не помітив. Але її погляд не лишився поза увагою Валерія.
— Облиште! — відмахнувся він. — Я не хворий і нічого на мене так дивитися.
Його спокійний голос не викликав сумнівів. Жінка кинула погляд у дзеркало й одразу ж відвернулася: вона сама собі не подобалася — на щоках плями, очі червоні.
— Невже я?! Але
— Не впадайте в іншу крайність… Ви також ні при чому. Я бачив — ви не розтуляли рота.