Київські бомби
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6707-4
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Київські бомби». Краткое содержание книги:
Андрій Волох, молодий українець, вигнаний з університету за участь у протестах, теж бере до рук зброю. Тепер він — Полтава. І його подальша доля тісно переплітається з радикальним ватажком бойовиків Залізняком, професійним терористом Штерном, жандармським ротмістром Підвисоцьким та Фаїною — вдовою страченого революціонера, котра прагне помсти. Але чи в повній мірі прийнятні ідеї тотального терору для таких, як Полтава? Тим більше якщо терор — зброя не лише бойовиків, а й влади, яка з ними бореться…
Постріл.
Відразу ж — другий.
Обидва в голову. Руки товстуна смикнулися, інстинктивно закриваючи лице. Так він і впав на брук — лицем униз, тримаючи руки перед собою.
Суддя військово-окружного суду бойовика в окулярах зовсім не цікавив. Настільки, що він дозволив генерал-майорові лишатися позад себе без страху, що той почне опиратися чи намагатися затримати його. Євсєєву теж було не до стрільця: він рачкував, ховаючись від можливого нападу й боячись стати наступною мішенню.
Тим часом звідкілясь збоку підбіг ще один озброєний чоловік, молодий, з густими вусами, в піджаку, одягненому не зовсім по жовтневій погоді, хоч справжні осінні холоди до Київської губернії ще не прийшли.
Ґудзики не застебнуті, поли розчахнуті.
Під піджаком — вишита сорочка, заправлена в штани.
Дуло з кишені піджака тягнув на ходу, першу кулю послав у неживе вже тіло товстуна, другу — вгору, піднісши руку високо. Так само вгору пальнув очкастий, водночас витягнувши з кишені та жбурнувши вгору з десяток білих аркушів. А коли перехожі, збуривши нову хвилю лементу, кинулися врозтіч, бойовики, не випускаючи зброї з рук, так само розбіглися.
Вчасно.
Аж тепер з боку Фундуклеївської та з-за рогу, з боку Прорізної, мчали городові, поправляючи на бігу свої «оселедці»[21], що били по ікрах, наввипередки з ними — агенти в цивільному, котрі вже не ховалися, витягували на бігу револьвери, фальшивими соловейками засюрчали свистки. Перехожі, що сахалися врізнобіч, заважали погоні — плуталися під ногами, коли поліцейські чи перевдягнені жандарми натикалися на них, кричали, починали штовхатися та навіть битися: жіночі кулачки молотили по плечах, грудях, збивали кашкети, картузи та капелюхи з голів.
У всьому цьому гармидері худий студент, з якого Фаїна не спускала очей, явно розгубився. З чого вона вкотре за дуже короткий час переконалася: новачок, пороху не нюхав, і раз його взяли з собою, та ще й довірили жбурляти бомбу, значить, зовсім кепські в цієї невідомої й зухвалої групи справи, ох кепські, бракує людей — але молодці, ох які молодці…
— Левін, — промовила вона коротко, кивнула на юнака, тут же зробила жест, помітний та зрозумілий лише Вольфу.
Із запізненням на якусь коротку мить Левін кивнув — так, їм час вибиратися звідси, нема чого ловити на розі Хрещатика й Прорізної. Коляска, якою правив Вольф, рушила вниз, розлякуючи й без того настрашених перехожих, комусь не в міру нахабному візниця дав канчука, аби знали: не бути їм пасажирами. Левін, швидко роззирнувшись, зробив крок назустріч колясці.
Та Фаїна раптом здивувала — пустивши лікоть товариша, стрімко розітнула галасливий натовп, наздогнала студента, сіпнула за плече. Той здригнувся, повернувся, заніс для удару руку. Їхні погляди зустрілися. Його очі відбивали не переляк і не розгубленість, інше, чого вона не могла й не мала часу прочитати.
— Туди! — крикнула, показуючи на коляску рукою.
Студент зрозумів, спритно скочив у криту коляску. Вольф спробував приголубити канчуком і його, та вгледів поруч Фаїну, стримався. Коли вона теж пірнула всередину, а слідом за нею вже підбігав Левін, жестом зупинила товариша, виплюнувши в спину візниці різке й коротке:
— Жени!
Зціпивши зуби, Левін розвернувся й змішався з переляканим натовпом. Герш та Малюта зробили це раніше.
Фаїна вже не зважала на них. Розвернулася до врятованого всім корпусом, наштовхнулася на револьверне дуло, виставлене вперед. Перехопило подих, бо враз чітко намалювалося: ось так, у кількох сантиметрах від націленого просто в лице дула, опинилася чи не вперше за час підпільної бойової роботи. Разом із видихом вирвалося:
— Ти хто?
— Полтава, — почулася коротка відповідь, студент видушив це слово із себе, спробував відсунутися ще далі, хоча вже не мав куди.
— Тихо, — промовила Фаїна, не зводячи очей з револьвера, хоча дуже хотіла розгледіти його обличчя, повторила: — Тихо. Сиди тихо. Опусти.
Полтава промовчав, та зброї не забрав. Лиш час від часу глядів через її плече, дивлячись, куди їх везе рятівна коляска і де він тепер. Кінь тим часом рисив Володимирською, звідти завернув на Бібіковський бульвар, і далі коляска рушила до Миколаївського парку[22]. Весь цей час хлопець мовчав, але, схоже, починав потроху опановувати себе: озброєна рука поволі опускалася. Та коли парк проминули, сховав зброю, витягнув щось із кишені, кинув собі під ноги, сказав:
21
«Оселедці» — побутова назва великих шабель, якими були озброєні поліцейські, носилися на боку, заважали при бігу та швидкій ході.
22
Миколаївський парк — був названий на честь царя Миколи І. Нині — парк Шевченка.