Лицарі Дикого Поля. Плугом і мушкетом. Український шлях до Чорного моря

Використовуючи цю специфіку татарських вояків, а також їхню покірність своєму керівництву, хани застосували свою власну стратегію, яка і принесла їм перемогу. Ця стратегія зводилася до того, аби частими, іноді щорічними, а часто й по декілька разів на рік нападами на території ВКЛ захоплювати в полон або знищувати населення. Документи і згадки сучасників весь час підкреслюють, що нападники намагалися не залишити нікого. Здорових чоловіків і жінок забирали, а слабких, малих і старих убивали. Зрозуміло, що така жорстокість була логічною тільки за умови, коли на меті було «розчищення» земель від осілого населення. Штурмуючи міста, кримці, зрештою, не збиралися їх утримувати, у них просто не було для цього можливостей. Тому населені пункти теж знищували. Військова організація ВКЛ виявилася безсилою проти стратегії кримців.

Закінчуючи розмову про Кримський ханат, слід звернути увагу на османський фактор у політиці Гіреїв.

У другій половині 70-х рр. XV ст. Кримська держава потрапила у васальну залежність від Османської імперії. Попри те, що турки поступово протягом XVI ст. перетворили ханів фактично на своїх намісників, проте загалом для безпеки держави османський сюзеренітет відіграв не останню роль. По-перше, турецькі гарнізони зміцнили гарнізони татарських міст, і, по-друге, будь-яка держава, що збиралася атакувати Крим, мала пам’ятати про небезпеку зіткнення з турецькими військами.

Наступ турків на Угорщину, яку підтримували литовсько-польські королі-князі Ягеллони, ставив перед Стамбулом досить гостре питання про забезпечення свого правого флангу експансії у Європу, який проходив Валахією, Молдавією і всім Північним Причорномор’ям. Саме над цим регіоном якраз і «нависали» землі Польщі і Литви. Концентрація більшості сил в Азії, Середземномор’ї і на Балканах змушувала Порту шукати додаткових сил для стримування Польщі й Литовської держави. Кримський ханат був тим османським дамокловим мечем, який постійно загрожував, і загрожував досить ефективно, Кракову і Вільну. Кримські хани, зрозуміло, не завжди корилися турецькій владі. Мухаммед-Герей І і його син Іслам-Герей І намагалися проводити самостійну, не залежну від Стамбула зовнішню політику. Останній навіть відкрито виступив проти османів. Але й за таких умов напади кримців на Україну все одно були вигідними для турків. Коли ж ханський стілець обіймала протурецьки налаштована людина, то походи на північ набирали форми прямої агресії османів у Східній Європі з доволі сміливими планами щодо захоплення Черкас, Києва і всієї Середньої Наддніпрянщини. Кримський ханат був регіональною державою, а от Османська імперія — великою державою із величезними амбіціями.

Хоча Османська імперія і вважала кочовиків Причорномор’я своєю головною силою у Східній Європі, це ще не означало, що турецькі вояки залишалися осторонь від походів на українські землі Литовської і Польської держав. Присутність османів у лавах татар, особливо білгородських, була явищем нерідким, оскільки забезпечувала непогані прибутки від захопленого ясиру. У 20—30-х рр. маємо прямі докази участі турків у походах на північ. Причому, 1524 р. вони становили більшу частину війська, яке рушило на Україну з Білгорода. Того ж року кримцям, за даними київського воєводи Андрія Немировича, «...цар Турецький немалую допомогу людьми... вчинив...». Те ж саме готувалося і на наступний рік, але повстання Іслам-Гірея змусило османів спрямувати свої загони проти нього. 1526 року Сулейман І готував великий наступ кримсько-турецьких військ, включаючи артилерію, на Київ і сусідні міста. Щоправда, для початку він обмежився низкою грабіжницьких нападів на Україну, які, окрім нищення територій, могли мати на меті ще й перевірку оборони українських земель ВКЛ і Корони Польської (КП). Ольшаницький розгром 1527 р. звів ці плани нанівець. Литовські хроніки повідомляють, що, окрім татар, на Ольшаниці було 10 тис. турок. Хоча чисельність останніх і дещо перебільшена, у принципі, це є красномовним фактом їхньої участі у пограбуваннях українських земель. Коли 1529 року Сигізмунд І віддавав Речицю пану Семену Полозовичу у пожиттєве володіння, то литовсько-польський монарх зазначав, що свого часу тамошні мешканці розійшлись внаслідок нападів «неприятелів наших Москвичів і Татар і Турок». 1531 р. знову маємо дані про підготовку турків і татар з артилерією рушити на північ, що й відбулося у березні 1532 р., коли 1500 турецьких яничар при 50 гарматах разом з кримцями намагалися захопити Черкаси.