Лицарі Дикого Поля. Плугом і мушкетом. Український шлях до Чорного моря

Кримську зовнішню політику з останньої третини XV ст. визначало декілька важливих політичних та економічних чинників. Степи Східної Європи, згідно з дослідженнями російського вченого Е. Кульпина, були найкращими землями за біомасою, великими просторами і кліматичними умовами у всій Євразії, а це, у свою чергу, робило їх найкращим місцем для ведення кочового, екстенсивного за характером, господарства. Проте недоліком цих степових масивів було те, що вони були стиснуті природними перепонами: Карпатами — на заході, Чорним морем — на півдні, лісостепом (зона ризикованого скотарства) — на півночі та сухими степами — на сході. Якщо до цього додати такі періодичні природні катаклізми, як посуха, сарана, пожежі, а взимку сильні морози і глибокий сніг, то місця для випасу худоби на великому, на перший погляд, ареалі земель залишається не так уже й багато. Відповідно, і уразливість кочовиків стає досить високою. До речі, саме люта зима ослабила Велику Орду під час її зимування біля Києва і зробила зрештою легкою здобиччю кримців. Або 1516 р. літня посуха і глибокий сніг взимку змусив кримців залишити півострів і зосередитися вздовж Дніпра від Іслама до Черкас.

Таким чином, бачимо, що збільшення чисельності татар у Кримському ханаті мало рано чи пізно закінчитися зіткненням кочовиків з осілим населенням українських земель, передусім ВКЛ. Якщо Хаджі-Герей І зі своїми підданими повною мірою вміщувався на півострові і навколишніх землях, то вже наприкінці 60-х рр. XV ст. внаслідок його успішної політики, а також загальної кризи в Дешт-і-Кипчаку (Великого половецького степу — від сучасної України до сучасного Казахстану) населення мало суттєво зрости. Принаймні його нащадки Менглі і Мухаммед-Гіреї оперували кількадесяттисячними військами. Отже, наступ на північ і нищення осілого населення України автоматично розширювали зони кочів’їв.

Відомо, що найбільший зиск Золота Орда отримувала з оподаткування транзитної торгівлі, оскільки внутрішній ринок кочовиків був доволі слабкий. Кримський ханат, будучи нащадком цієї держави, перейняв її специфіку економіки. Відповідно, відсування литовських кордонів на північ мало на меті й захоплення вищезазначених торговельних шляхів з усіма їх вигодами. Причорноморський шлях і через степ на Польщу відрізки шляху кримці взяли під контроль повністю. У той же час дніпровський маршрут на північ, хоча й залишився у литовців, проте знищення багатьох міст на ньому, передусім Києва і Чорнобиля, знищення великої частини населення Наддніпрянщини і спустошення Лівобережжя істотно послабили вплив на нього ВКЛ. А це, у свою чергу, дало можливість Криму і Москві пускати каравани повз литовський кордон. Певно, суттєвою статтею доходів кримської скарбниці було оподаткування видобутку солі в районі Хаджибея і її транспортування до сусідніх країн. Крім вигід, що давала географія регіону, у ході кримської агресії проти ВКЛ (як, у принципі, і Корони Польської, Московщини та Молдавії) на перші ролі вийшла ще одна стаття доходів, яка поступово почала відігравати дедалі більшу й впливовішу роль у зовнішній політиці ханату, а саме — захоплення ясиру. З часом для багатьох простих кочовиків це стала чи не єдиною можливістю заробітку. Тому, хотіли цього правителі Криму чи ні, але вони у XVI ст. вже були просто змушені організовувати грабіжницькі рейди на сусідів.

Політичні причини, які спонукали кримців до агресивної зовнішньої політики щодо ВКЛ, мали дві складові. По-перше, володіння Кримського ханату були досить уразливими з боку українських земель Литовської держави. У час, коли кримці вже відігравали одну з провідних ролей у Східній Європі, коли їхні чамбули загрожували Вільну, Москві, Кракову, будь-який похід вояків із Київщини сягав очаківських улусів. А якщо похід організовував і здійснював союзний ВКЛ татарський царевич, то він взагалі діставався півострову. У досліджуваний період Іслам-Герей саме з Київщини зміг захопити 1529 р. Очаків, а 1532 р. стати ханом. Відповідно, вибиваючи українські поселення з Росі і Тясмина, кримські володарі знищували ту базу, на основі якої ВКЛ могло ефективно тиснути на Крим. Другою складовою кримської політики було недопущення зміцнення держав навколо себе. Тому Кіркор намагався маневрувати напрямками походів своїх військ. Врешті-решт, під ударами його вояків опинилися не тільки ВКЛ, але й Польща, Московщина і Молдавія.

Як це не парадоксально, але мілітарні можливості Кримського ханату, порівняно з ВКЛ, були значно слабкіші. Ті 30—60 тис. війська, які виставляли кримські хани, були, по суті, ополченням усіх придатних до війни чоловіків. Кожен татарський вояк був кіннотником, озброєним передусім стрілецькою (луком) і холодною зброєю. За своїм озброєнням це були легкі війська. Слабка загалом фінансова система ханату унеможливлювала для його правителів утримання постійних військ. Тільки за час правління Саадет-Гірея І бачимо при хані сталі військові підрозділи. Але це були турки, які більше виконували роль особистої гвардії і репресивного органу щодо непокірної знаті (а за бажання — і самого хана). Отже, оперуючи лише ополченцями-кіннотниками, хани не могли застосовувати у Війні з ВКЛ стратегію, подібну до європейських армій — приєднання територій через захоплення міст та інших укріплених пунктів та утримання в них сталих гарнізонів. Проте життя в складних умовах степу робило татарського вояка досить витривалим, здатним швидко подолати великі простори. До того ж специфічне господарство кочовиків давало їм можливість залишати його надовго на жінок, дітей чи старих людей, у той час як осіле населення було більше прив’язане до своїх домівок.