Лицарі Дикого Поля. Плугом і мушкетом. Український шлях до Чорного моря
- Автор: Бачинська Олена, Вінцковський Тарас
- Год: 2016
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-12-0461-4
- Жанр: История
Электронная книга - «Лицарі Дикого Поля. Плугом і мушкетом. Український шлях до Чорного моря». Краткое содержание книги:
• У боротьбі з Великою Ордою: народження Кримського ханату
• Українське козацтво наприкінці XV — у першій половині XVI ст.
• Український рух на Слобідській Україні
• Заснування й розвиток міст Південної України
Сьогодні ці теми стали вкрай актуальними, і пропонована книжка може відповісти на чимало питань, які цікавлять і турбують кожного українця.
Траплялися випадки, коли прикордонний урядник мав брати на себе весь тягар обов’язків дипломата до приїзду відповідних послів з центру. Подібне траплялося на міжурядових переговорах 1516—1517 рр., коли один посол — Іван Горностай — від’їхав з татарськими ярликами до Сигізмунда І, а інші — Гаштовт і Ратомський — ще не приїхали. Чамбули перекопців стояли вже біля Черкас, що вимагало невідкладних дій. У цих складних умовах роль литовського посла перебрав на себе О. Дашкович, і саме йому кримці на вимогу великого князя мали скласти присягу.
Така увага до посади воєводи і старости як людини, навколо якої концентруються всі аспекти політичного і воєнного життя міста, спостерігається і пізніше. Наприклад, Сигізмунд II Август дав згоду на від’їзд князя Костянтина Острозького з Києва тільки як велику милість і за умови, що він «під час безпечний» залишить Київ під таким же надійним захистом, як і за своєї присутності. Чи у 1562 р., коли король, дозволяючи остерському державцю Філону Кміту приїхати у власних справах до Вільна, ставив вимогу, аби Кміта перед цим забезпечив замок усім необхідним для надійної оборони. Як уже зазначалося, 1526 р. король взагалі заборонив О. Дашковичу залишати Черкаси з огляду на небезпеку татарського вторгнення. Така специфічність посади київського воєводи і місцевих старост виражена навіть у посланні Панів-Ради ВКЛ до короля у 1538 р.: «а інші панові воєводи, такі як Київський, Полоцький, Вітебський, ті завжди на замках воєводств своїх мешкають і мало на сеймах вальних бувають...».
Прикріплення до міста небезпечної доби поширювалось і на місцевих міщан, що було вписано в уставній грамоті великого князя Олександра Казимировича київським міщанам: «...а коли вість прийде про поганьство, тоді їм з міста не їхати, або їдучи з дому, мають на своє місце таких же добрих залишати, як і самі, які мають без них на службу нашу заступати».
Київський воєвода і старости, як знавці місцевого політичного життя, іноді виконували роль Великих послів до Криму. Так було 1500 р. з тодішнім київським воєводою Дмитром Путятичем. 1522 р. вже Остафій Дашкович разом з Онікеєм Горностаєм виконує місію Великого посла у Криму. На відміну від свого партнера, який саме й вів переговори з ханом та його оточенням, черкаський староста віз коштовності для хабарів кримським мурзам, виконував роль посередника в листуванні між Сигізмундом І і Мухаммед-Гіреєм І, а також мав секретну місію резидента при ханському дворі, на що недвозначно вказує широка інформація про політичні і воєнні плани й заходи кримців, що поступала від нього (див. далі. — Авт.). Існувала і зворотна тенденція, коли людей, що були послами у Криму або в інших татарських країнах, потім призначали старостами і воєводами в українських містах. Так, Матвій Заморенок, посол у Заволзькій Орді у 20-х роках XVI ст., був Чорнобильським намісником у 1526, 1531 і 1539 роках, Онікей Горностай був намісником Черкаським і Канівським у 1544—1547 рр., а Михайло Халецький, тричі посол у Великій Орді 1497—1501 рр. і посол до Криму 1521 р., обіймав посаду Овруцького старости упродовж 1522—1531 років тощо.
Таким чином, спираючись на викладені вище факти, можемо констатувати, що адміністрація і представники вищих станів населення українських земель становили основу дипломатичної служби Великого князівства Литовського у напрямку Криму, Казані і Заволзько-Ногайських орд — надавали стації (їжу, житло, засоби пересування), відповідали за безпеку послів і гінців. При цьому київський воєвода, а часом і старости, частіше черкаський, виконували роль дипломатичних посередників. Віддаленість українських земель від центру і чисельні пережитки удільних часів зумовлювали певну самостійність київського воєводи і черкаського старости у зносинах з Кримським ханатом.
Оборона осілого населення України від кримсько-турецьких нападів
У першій половині XVI ст. збройні сили ВКЛ мали типовий вигляд феодального війська, основу якого становило земське ополчення, або оборона земська. У ВКЛ таку назву мала служба військовозобов’язаних частин населення. В основі військової служби князівства було землеволодіння. Кожен, хто мав землю, повинен був її захищати, виходити на війну на коні й у повному озброєнні. Причому, залежно від розміру земельного наділу, кількості підвладного населення й, відповідно, власних матеріальних можливостей, землевласник мав виставляти, крім своєї персони, ще й відповідну кількість вояків «кінно й збройно».
До початку XVI ст. не існувало єдиного загального закону, який би визначав і регулював військову службу землевласників з їх маєтків. Тому реалії часу — катастрофічний стан, у якому опинилося Литва в останній третині XV — на початку XVI ст. внаслідок наступу Московщини і Кримського ханату, — почали вимагати врегулювання земської служби спеціальними загальнодержавними законами. 1502 року на сеймі в Новгородку було встановлено фіксований мінімум, згідно з яким кожен князь, пан, зем’янин і дворянин має виставляти одного озброєного вершника з кожних десяти служб селян. Чверть століття показала, що тієї кількості вояків, що їх виставляли землевласники згідно з уставом, замало для потреб держави, і тому 1529 р. ця норма була знижена до 8 служб селян. Окрім вищезазначених норм, кожен землевласник мав право виводити на війну більшу кількість вояків «на ласку господарську», добровільно. На українських землях, які були у складі ВКЛ, військові повинності місцевого населення в більшості відповідали загальнодержавним.
Федералістичний характер ВКЛ повною мірою проявився у військовому устрої цієї держави. Кожна земля фактично являла собою військовий округ, на чолі якого стояв намісник головного міста або воєвода. Так, зокрема, було на Київщині. У Волинській землі місцевими військами командував маршалок, якому підпорядковувалося й подільське ополчення. У бою ополчення кожної землі стояло окремо, очолюване власним намісником чи іншою посадовою особою. Загальне керівництво литовськими військами під час воєнних дій за відсутності великого князя здійснював гетьман великий. Війська кожної із земель та воєводства структурно складалися з ополчень повітів, очільниками яких були старости. Наприклад, у 1524 р. король наказував Панам-Ради ВКЛ: «...Усі панові ради наші, з дворами своїми і з усіма слугами своїми, кінно та збройно, зібралися и наготові були..., і повітам би своїм казали теж зібратися и наготові бути».
У досліджуваний період адміністративно українські землі у складі ВКЛ ділилися на Волинську землю (Луцький, Володимирський, Кремінецький повіти), Поділля (Вінницький та Брацлавський повіти), Київське воєводство (Мозирський, Овруцький, Житомирський, Любецький, Остерський, Чорнобильський, Київський і Черкаський, Канівський повіти). Особливістю останнього було те, що він був утворений із двох міст — Черкас і Канева, кожне з яких іноді мало свого власного старосту. Наприклад, 1510 р. О. Дашкович став старостою канівським, у той час як у Черкасах старостував А. Немирович. Як уже зазначалося, в основі військової служби лежало землеволодіння, тому й військовий обов’язок було покладено на різні стани суспільства. Земську повинність відбували: князі, пани, зем’яни, бояри і слуги (панцирні, путні, ординські), міщани й службові татари.
На Волині основний тягар щодо оборони краю несла шляхта. Через низку причин ополчення Волинської землі було тією воєнною силою, яка брала участь практично в усіх найбільших битвах і військових операціях Литви у першій половині XVI ст. — під Вишнівцем (1512 р.), Оршею (1514 р.), Сокалем (1519 р.), Ольшаницею (1527 р.) та ін. Проте навіть коли ВКЛ пожинало плоди миру, волинське ополчення часто стояло у бойовій готовності, на конях, оскільки небезпека татарського вторгнення існувала постійно. 1530-го, 1532-го, 1533-го і 1539-го року бачимо волинців відмобілізованими на кордоні. Цікаво, що 1532 і 1539 рр., хоча мобілізаційні листи з урахуванням татарської і турецької небезпеки були розіслані по всій країні, на ворога мали рушити тільки волинці. Що ж стосується малої війни з татарами, то вона, беручи до уваги частоту їх нападів, вимагала щорічного напруження. Наприклад, 1530 р. король, називаючи причини, що не дали можливості татарам напасти, серед інших вказав і на волинське ополчення, яке охороняло кордон, коли внутрішні землі ВКЛ насолоджувалися мирним життям. Отже, те, що волинська шляхта 1545 р. вважала, мовляв, «коли є перемир’я з Москвою, тоді в безпеці вся шляхта Великого князівства живе, і не рушає із своїх домівок. Але тут на Волині, чи є, чи немає перемир’я з татарами, з коня мало зсідаємо, і кожен час мусимо в полі бути», — слід сприймати не як перебільшення, а як констатацію гіркого факту.