Лицарі Дикого Поля. Плугом і мушкетом. Український шлях до Чорного моря

Литва і Крим: причини конфлікту

Початок XVI ст. ознаменувався для Великого князівства Литовського (ВКЛ) цілою низкою потрясінь зовнішнього і внутрішнього характеру. Держава, яка колись відігравала одну з ключових ролей у політичному житті Центрально-Східної Європи, держава, на території якої проходили з’їзди європейських монархів, поступово сходила з політичної арени як провідна сила. Потужні удари московської і кримської держав та внутрішні конфлікти призвели до втрати величезних територій на півдні та сході. Захоплення Смоленська Великим князівством Московським (ВКМ) у 1513 р. стало тією краплиною, після якої перед ВКЛ постала реальна перспектива загибелі як держави. І якщо придушення повстання М. Глинського й розгром московських військ під Оршею 1514 р. виправили ситуацію всередині країни та стабілізували її на сході, то у відносинах з Кримським ханатом становище не було стабільним.

Специфічне географічне розташування українських земель, а саме сусідство зі степом, мало ту особливість, що держава, у складі якої була більша їх частина — передусім Київщина і Поділля, мала провадити активну політику щодо кочових народів. Не було винятком і ВКЛ, яке в другій половині XIV ст. приєднало до себе Сіверщину, Київщину, Поділля та Волинь і натрапило на проблему зносин із Золотою Ордою та ордами, на які вона з часом розпалася. Жорстокі війни лягали великим тягарем на Литовську державу. Проте зиск від утримування українських земель мав для ВКЛ досить суттєві переваги. Залишивши в стороні українське населення як таке, слід відмітити деякі з тих політичних вигід.

Передусім Литовська держава через Україну отримала вихід до Чорного моря, через що відкрилися шляхи до прямих контактів із Молдавією, Валахією, генуезькими колоніями в Криму, князівством Феодоро, Візантією, Туреччиною, Трапезундською імперією тощо. У той же час українські землі прикрили центральні райони ВКЛ від нападів татарських чамбулів (бойових підрозділів). Зважимо, що ні Едигеєвим, ні Саїд-Ахметовим ордам, незважаючи на їхні потужні удари, так і не вдалося пробитися крізь Київщину і Поділля. При цьому використання союзних орд дало змогу литовським правителям здобути перемоги в інших напрямках. Яскравим прикладом успіху такого союзу стала Грюнвальдська битва, у якій на боці Вітовта воювали татари хана Джелал-ад-Діна.

Однією з переваг України було її становище як транзитної території, через яку велася торгівля Європейської і Азійської цивілізацій. Великий Шовковий шлях, яким протягом століть везли товари з Далекого Сходу до Європи і назад, приносив величезні прибутки тим країнам, через які він проходив. Одна з частин цього шляху з Малої Азії і Кавказу йшла до Криму, передусім до Кафи. Саме з неї товари морем і суходолом діставалися європейських країн, і саме сюди надходили товари у зворотному напрямку.

Оскільки в часи Середньовіччя домінувало каботажне (прибережне) плавання, то торговельні судна пливли вздовж узбережжя повз Дашів, Хаджибей, Білгород та ін. Відповідно, ВКЛ, якому належали ці міста, мало значний прибуток завдяки оподаткуванню купців. Про рівень морської торгівлі яскраво свідчить перелік здобичі, захопленої вояками О. Дашковича, які на двох кораблях 1523 р. у гирлі Дніпра «на чотири тисячі золотих побрали». Суходольний шлях з Криму пролягав через Перекопський перешийок до Дніпра в районі Таванської переправи у пониззі ріки. Тут шлях розділявся на три частини. Одна вздовж чорноморського узбережжя йшла на Балкани, друга прямувала на подільські міста Кам’янець, Брацлав, Вінницю і далі до Польщі, а третя повертала на північ по річці чи сушею до Києва. Останній, будучи складським містом, відігравав подібну до Кафи роль перевалочного пункту.

Про рівень сухопутної торгівлі можемо дізнатися від тодішнього автора Михалона Литвина (зазначимо, що він писав, коли відбулась деяка зміна шляхів та їх насиченість). Згідно з його відомостями, купці, коли їх збиралося до тисячі осіб, об’єднувалися в каравани з багатьма навантаженими возами і в’юченими верблюдами. Під час проходження через українські землі з цих караванів з них мали чималий зиск різні групи населення: збирачі податків, купці, міняли, човнарі, візники, корчмарі та ін. При цьому, за словами литовського дипломата, на це не скаржилися ні московські, ні татарські, ні турецькі піддані. Тому нерідко в київських хатах, крім різних плодів і фруктів, меду, м’яса, риби, можна знайти шовк, коштовні каміння, соболя та інші хутра, прянощі.

Таким чином Вітовт, який після довгої боротьби зміг захопити межиріччя Дніпро — Південний, Буг — Дністер до Чорного моря включно, взяв під контроль ВКЛ усі сухопутні і морські відрізки Великого Шовкового шляху, що вели через Крим до Європи. До нас дійшли повідомлення про наявність на Тавані і Південному Бузі литовських податкових постів, так званих «бань». Михалон Литвин писав, що на Тавані сидів литовський збирач податків, який мав право ще й штрафувати, а гроші відсилав до Києва. І недарма після втрати монополії литовцями на контроль південних шляхів у документах частіше почала з’являтися інформація про погроми литовськими підданими на нижньому Дніпрі караванів.