Лицарі Дикого Поля. Плугом і мушкетом. Український шлях до Чорного моря

Проте таке життя мало й зворотний бік медалі. Постійна небезпека і часті сутички перетворили волинців (як, у принципі, і вояків інших українських земель) на загартованих і вправних бійців. І це не дивно, бо, як прокоментував 1538 р. від’їзд з молдавської виправи молодого Сигізмунда II, старий польський ротмістр, «той пан, якого люди в ординці (татарський бій. — Авт.) не бачили, той хоробрим ніколи не буде». Українському населенню таких «ординок» вистачало більш ніж будь-кому. Яскравим прикладом якості волинських загонів є Вишнівецька битва 1512 р. (принаймні про неї у нас завдяки Деціюсу є чимало інформації і подробиць). Тоді вояки Острозького першими зустріли ворожу атаку, бо вони краще знали татарську тактику, ніж поляки, які, за твердженням литовського гетьмана, набиралися вміння у німців в Європі, але там інша система бою і інше мистецтво вояків. А вже під час самої битви волинці витягнули на себе все кримське військо і зв’язали його боєм, що дало змогу полякам завдати флангового удару.

Беручи до уваги, що кількість і озброєння вояків залежала від заможності кожного шляхтича, логічним буде припустити, що ударною силою волинців ставали надвірні хоругви найбільших князів — Острозьких, Сангушек, Вишневецьких та ін. Причому, крім вояків, яких вони мали виставляти, ці можновладці нерідко утримували загони, так би мовити, понад норму. На це недвозначно вказує повідомлення про те, що князь Ілля Острозький мав якийсь загін («оршак») із 350 осіб, «гарно озброєний по литовській моді», подібний до якого у ВКЛ був лише у біскупа віленського, але меншої чисельності. Зброю до цих вояків князь купив у Пруссії. Тут, певно, мова йшла про вогнепальну зброю (принаймні луків і шабель було достатньо і в Україні). Того ж року Острозький привів до основного війська на московський фронт 500 добре озброєних гусар, і це при тому, що, згідно з переписом 1528 р., Острозькі мали виставляти 426 коней. Цікаво, що в обох випадках джерело походження інформації і адресат одні й ті самі, та й власне зміст наштовхує на думку, що мова йшла про два різних загони (350 і 500 осіб) на службі у одного князя. Якщо навіть прийняти думку, що мова йде про одних й тих самих вояків, то когось Ілля Костянтинович Острозький, привівши п’ятсот чоловік, мав же залишити вдома для охорони проти татар, які якраз кочували вздовж кордону.

Частиною мілітарної системи ВКЛ була військова служба міщан державних («господарських») міст. Вони повинні були виставляти під час воєн ополчення, стежити за станом укріплень тощо. Не була в цьому винятком і Україна, у якій, за підрахунками сучасного історика П. Саса, налічувалося не менше 150 міст. Щоправда, військова повинність міст на зламі XV—XVI ст. зазнала суттєвих змін: містам, що перебували у внутрішніх районах держави і були віддаленими від театрів воєнних дій, поступово заміняли військову службу грошовою виплатою. На українських землях цей процес тривав на Волині. Відносна віддаленість від кордону, прикриття з півдня Східним Поділлям, сприятливі природні умови (ліси, болота) й численна шляхта, яка брала на себе основний тягар військової служби, поступово відсували волинські міста від прямої участі їхніх міщан у воєнних діях. Але все одно це не могло повністю скасувати військову повинність, оскільки вона була продиктована політичними реаліями. Хоча малі татарські напади й обмежувалися Поділлям, але походи головних сил кочівників завжди досягали Волині, як у 1516, 1518, 1519, 1524, 1526—27 роках. Окрім небезпеки зовні, внутрішні війни між шляхтою теж примушували міщанство бути на сторожі й тримати зброю напоготові. За люстраціями українських міст, судовими вироками й земельними пожалуваннями середини XVI ст. видно, що офіційна військова служба волинських міщан зводилася до оборони міських і замкових укріплень, неофіційно ж вони брали участь у домашніх війнах місцевих феодалів, а значить, залишалися, хоча й меншою мірою, ніж у XV — на початку XVI ст., серйозним військовим резервом Волині.