Понтиїзм. Казки кінця світу
- Автор: Михед Александр
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Кальварія
- ISBN: 978-617-7192-007
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Понтиїзм. Казки кінця світу». Краткое содержание книги:
Аґенти інформаційної війни розбрелися по всій країні. Здебільшого це були театральні актори, які з початком телевізійних баталій залишилися без роботи, бо у великих містах люди взагалі намагалися якомога рідше виходити на вулиці, щоб: а) не підірватися на випадковій міні; б) не потрапити під машину чи під ворожий обстріл; в) не підхопити невідомий вірус, спеціально розроблений для враження громадян країни (ніби перед тим, як їх прикінчити, він заглядав у паспорт і перевіряв генеалогічне дерево). Безробітні актори докладали зусиль і таланту, щоб переконати людей на сході, що на заході вже почалися еміграція і депортація. Мовляв, більшість миттю перебралася до родичів у Речі Посполитій та Австро-Угорщині. А меншість з усім необхідним і насущним, минаючи кордони і перепони, йшла на схід.
Водночас на протилежному кінці країни інші трупи акторів провадили свої диверсійні гастролі, змінюючи діалектну говірку і добираючи слів, переконували, що на сході вже все почалося. І вони — тільки перші, будуть інші, підтягнеться і решта. З півночі на південь шкандибали драматичні актори, розігруючи в кожному поселенні справжні драми, переконуючи глядачів, що війна є запеклою як ніколи, що багато наших полягло, тож годі, браття, думать й думку гадать, пора робить хоч щось. Актори шкандибали далі зі своїми оперетами, а народне радіо не вщухало ні на мить. І всюди вдало зіграні байки підхоплювалися місцевими пліткарями-артистами і далі транслювалися наживо з вуст у вуста.
Інформаційна війна створювала своїх героїв. Їх показували як національних звитяжців. З ними запустили кілька мультсеріалів для патріотичного виховання. Їхні фігурки для дітей були найкращим подарунком святого Миколая для Петрусика і Катрусика. Їхні ж дорослі копії для дорослих самотніх дівчат і жінок мали не менший попит. І багато хто з гумових бійців ліжкового фронту вибухав через надмір патріотичних почуттів, які докладали чорноброві, щоб отримати свою частину свободи. Піарникам було важливо дібрати правильні імена героям, щоб у них був зв’язок із народними казками, зі славною історією, і щоб в імені вчувався козацький заклик і поклик до дії.
Найуспішнішим їхнім проєктом був Вернигора. Він був єдиною причиною, заради якої люди взагалі вилазили зі своїх бомбосховищ, щоби поглянути на його концерти на стадіонах. Його кремезна постать і моторність видавали хвацького, всім відомого вояка, борця за незалежність. Зазвичай, його аншлаги складалися з драматургічно-вивірених проповідей-закликів, які перемежовувалися виступами неофолькових гуртів, оголених мавок і пострілами з вінтажних калашів.
Слава Вернигори ширилася. Нарізки з його виступів дедалі частіше транслювалися на моніторах-обличчях невідомих солдатів.
Остап Вернигора, у минулому Яків Петрович Вертихвіст, учитель історії районного масштабу, чимраз глибше вживався у свій образ. Припасовувався під модель, розписану піарниками. Він був розкрученим брендом, що приносив гроші. Але він розумів, що настав час справжніх дій.
Ранок видався прохолодним. Ще затемно місцеві активісти підготували сільський майдан до приїзду гостей зі столиці. Розвішали всюди патріотичні стрічки — їхній колір змінювався залежно від сезонів моди, що своєю непрогнозованістю нагадували прогнози погоди. Між активістами навіть виникла суперечка, бо в селі знайшлися стрічки тільки з минулого і позаминулого сезону. А з цього не було. Над майданом лунали голоси:
— Чи раптом не скажуть чого?
— Га?
— Не тойво?
Врешті-решт баби сказали, що «пойдьот», і зверху понав’язували рушники.
На майдан почав збиратися люд. Всі ґречно віталися один із одним. Вбравшись у найкращий одяг, старики підморгували бабцям і накручували вуса. Ті з виглядом «ох-та-скікі-вже-ж-можна» пускали бісики у відповідь. Молодші йшли з прапорами і хоругвами, які знову входили в моду цього сезону. Дівчата несли величезні саморобні плакати, на яких Вернигора гарцював у різних образах — тут войовничий, тут лагідний син Батьківщини, тут замислений мудрець. На плакатах було написано: «ВИБЛІ вітають ВЕРНИГОРУ!», «ВЕРНИГОРА-МИ-ВИБЛІ!», «ВИБЛІ з ТОБОЮ!» У цих словах чаїлись і млість, і бажання, і стогін, і стукотіння дівочих сердець, юних жительок селища Виблі.
Приїзд Вернигори відкладався. Передавали якісь непевні новини про перестрілки і засідки. Вичахав святковий куліш. Черствіли короваї. Дубіли жителі. Потроху згасали вогники в очах. П’янички з надією позирали в бік невідомого солдата, зі сподіванням на причастя, розбавлене чимось пальним.